Було мені сумно, я дещо нудьгувала. Усе думала: що б таке зробити. Подивилася на стелю. На жаль, нічого не спало на думку. Як ось мій улюблений ведмедик Мишко, що сидів на підвіконні, якимось потаємним своїм поглядом дав привід погортати альбом. З Мишком маю купу фоток. Тож розгортаю старий фотоальбом, який трохи припав пилом з минулого року.

Кажуть, що головне – спогади, а фотографії можуть затьмарити яскравість моменту. Проте якби не вони, я б навіть не згадала деякі події, усмішки, цікавинки, незабутні кадри. Хочу з вами ними трохи поділитися. Тому одягайте теплий светр, бо зима надворі, заварюйте запашну каву й поринайте в мій щирий та затишний твір.

Перше фото. Маленька Настуся років чотирьох. Усмішка до вух у щасливого дитяти з ведмедиком у руках, яке ледь не засне, проте намагається гідно витримати свій день народження до кінця. 

Ось інше фото, де я вже майже доросла. Мені цілих вісім рочків, гордовито стою в рожевому капелюсі, фіолетовій сукні, на маминих каблуках та з сумкою, яку подарував братик. А макіяж який! Варенням губи й щічки обмазала. Уся така модна та стильна. Мій Мишко поряд, дивиться закоханими очима й  не  уявляє, як його Настуся так швидко виросла. Та вже на наступному фото сам із варенням на губах сидить у моїй сумці. 

Третє фото: мені майже 11, святкую Новий рік. Стою біля ялинки та тримаю ролики, які так давно хотіла отримати в подарунок. На наступному фото я вже на них. Зовсім не хочу той день згадувати: боляче впала…

На сьогодні останнє фото: напередодні дня народження брата намагаюся сховати подарунок йому ж. Хоча це й не дуже вдала світлина, та все-таки не передати словами ті емоції та страх, що не встигну сховати подарунок під подушку й брат не матиме сюрпризу. Дивлюся на це фото й ніяковію, бо кумедно виглядаю. Та приємного більше, тому що згадуються щире здивування й радість брата. Якось так… Спогади…

Знайдіть сімейний фотоальбом, згадайте щось незабутнє й хвилююче.

Поділитися з друзями