Гримнула, падаючи, чайна ложка, якою перемішували  швидкорозчинну каву. Гра слів. Шурхіт пакетика, звук наповненої чашки. Є такий? Чим же вона наповнена? Сумом? Радістю? Тривогою? Для когось – бридка вода ледь коричневого кольору, а іншому – благодатний, справжній «добрий ранок». Чи багато потрібно для щастя? 

Четверта ранку… А з-за рогу крадеться друга пара капців. 

– Як ти це п’єш? – загорнута в легкий халат дівчина човгає до двох крісел-крапельок, недорогих на вигляд. Та, мабуть, у житті студента немає місця для не акційних товарів: подвійна економія.  

– Вибач, не хотіла розбудити… Какао? – без зайвих питань. Не чекаючи відповіді, блондинка повторила процедуру. «Чому не спиш?» може обірвати тонкі, ледь натягнуті думки в цій маленькій кухоньці. Ти не бачиш їх? Уночі все неймовірне, а почуття загострені. 

– Занадто темно для літньої ночі, – зрештою вмостилася шатенка з солодкуватим напоєм. Заглянула у вікно на всипане зорями нічне тло.

– Найтемніша година – перед світанком…

Хвилинне мовчання… Пауза потрібна всім.

– Іноді мені здається, що людей це стосується в першу чергу. Зараз ми в ледь підсвіченій квартирі, десь на краю міста, відносно недалеко від метро й денних рутин. А вже зранку будемо їхати й товктися в шумній маршрутці, з однаково завантаженими, блідими та втомленими обличчями й душами. Як дивно: у транспорті ми змушені піднімати голови для ковтка повітря, а коли виходимо, знову зливаємося з загальною масою й елементарно не допоможемо собі.

Кава скінчилася, залишивши по собі порожнечу. Сонцеприхильниця опустила очі, тяжко зітхнувши: розуміння важливості власного ідола б’є в скроні. Для когось – буденність, майже для всіх. А для неї мета: щоранку прокидатися з новими силами. 

– Підніми ти, у біса, голову, подивися на сонце! Опущена голова – не твоя межа. Люди не цінують те, що мають… Ось сидимо в непроглядній тьмі, очікуючи, коли сонце пригорне. Перші промені ледь торкнуться наших облич, залишаючи тінь пережитих випробувань за спинами. Для кого ми звертаємо гори? Для себе, тільки для себе. І поки буде світло, і поки світить сонце, повинні знайти в собі сили бути хоробрими. 

Монолог виявився по-справжньому нелегким, на душі люта буря за всіх зламаних. З кожним наступним словом поволі відпускає, море всередині стихає: давно знайшовся маяк в образі дівчини поруч, у її живих очах. І яскравий сонячний круг надсилає сигнали, кличе зважати й рухатися тільки на нього. Мовчання – штиль. 

– А, – шатенка вагається кілька секунд. – Якщо в кожному з нас є сонце? Коли дві людини зустрічаються й дивляться перпендикулярно до дійсності, їм, мабуть, незнайомі випробування, досвід, помилки «пом’ятого співрозмовника». І тіні ховаються під підошвами, не нагадуючи навіть силует, – блондинка посміхається.

– Такі люди, мабуть, щасливі навіть від ніжного поцілунку сонця, схожого на благословення?  

Дві протилежності. Дівчина із шовковим темним волоссям та інша з полем ластовиння на личку. Різні, а такі схожі за поглядами й думками.

– А потім сонце-людина повертається, бачить темного гіганта за тобою. Нема чого соромитися: без спогадів, болю, провальних рішень, досвіду людина показує свою слабкість перед несправедливим світом, відсутність спроб боротися. Потім прокидається страх, може, своєрідна відповідальність за тяжкий вантаж. Звичайно, пройшовши через це, ти знайдеш свій сонячний круг людей. Але ніколи не варто забувати про світло над головою. Адже воно завжди є! Ніч забирає  переживання, дає ковток потрібного відпочинку перед продовженням боротьби.

Згода. Ті, хто тебе не кине, – поруч. А ми часто гадаємо, що по натурі своїй слабкі й самотні. 

Ніч змінилася сходом сонця, дівчатка дивляться в новий день. А навкруги протилежності: сила і слабкість; відпочинок і робота; добро і зло. Та зливається все в життя. А в ньому так багато недомовленості, неточності. І тіней, що довшають опівдні.

Поділитися з друзями