Утомили мене ці люди…  Усе рубають, випалюють, руйнують. Мабуть, я їм більше не зможу довіряти… Навіть бороду відрізав. Справді, де це бачено, щоб ми, народ по своїй природі вільний, братались із цим людським кодлом? 

От і я так зважив… Забороняю всім нашим лісовим духам знатися з цією нечистю! Не вберегли доню мою, тож, аби не чекати, поки хтось із вас захоче пізнати «найвищий прояв кохання», наказую: заприсягніться Лісовій Царівні, що ніколи не довіритеся людині — криниці власного горя. Кляніться!!!

 – Дідусю, чому ж Ви зупинили наші веселощі ? Ми все це чули! При кожній зустрічі повторюєте! Дозвольте хоч сьогодні не думати про ці смутки людські…

– Та я ж вам не просто так торочу, юні революціонери! Ви ж зовсім не знаєте, на які жахіття готові піти ці люди, аби жилося їм добре… Агов, ви мене чуєте?! Нявко, Повітруле?! Знову закрутили свої танці. А справді: навіщо слухати старого дідугана? Ви ж бо Мудрі — усе на цьому світі бачили.  Ех… я ж вберегти вас хочу, але, здається, їм доведеться танцювати ще й на світових граблях.

– Вербонько моя, знаю, що ти не жалкувала про свій вчинок жодного разу, але як же мені тебе не вистачає…

Поділитися з друзями