Я був нею приречений. Приречений на снігопад навесні й заметілі влітку. Був приречений на гибель у сонці її очей. Був поранений у спину, воскрес і знов втопився в до дива бездонному вирі осінньоокої. Протирав од пилюки стареньку гітару, щоб доторкнутися бодай до краєчка її душі, наблизитися хоч на крок до суті. Я був готовий зібрати в кошик усі зірки й зачинити в найпотаємнішій скрині, щоб жоден лихий промінь не креслив свої корективи й не нав’язував відомі кожному міліметри живого правила.

Я, оповитий шипами її мовчання у відповідь на мої зізнання, та завжди був наважений на те, щоб відпустити з клітки у вільний політ іще одну крилату фразу. Ходив срібним плесом, тільки б не в’язнути в пісках. Навіть думав про те, що не така й погана ідея: зачинитися на масивний підвісний замок у підвалі, викрутити лампи й навпомацки писати, писати, писати… землею на сірих сторінках. От тільки натомість вона замкнула двері зовні своїм ключем. 

А що тепер? Деревина перегнила від того, що я розбив банки зі слізьми. Вийшов на волю, пройшовся навколо дому, завітав до старих сусідів і познайомився з новими мешканцями. Усе одно хтось та й здає в оренду оселі для душ, що лише дотичні до окремого світу. Коловорот, що дірявить серця. 

Зайшов до своєї квартири. На диво, лишень дзеркала припорошило. Вийшов на балкон, щоб поглянути на сонце. Небо зі смарагдовими переливами нагадує про засніжені ночі, коли все довкола цвіло, а я кутався в обіймах з пожовклим листям під трьома ковдрами. Розчахнув вікно, повними грудьми намагаючись поєднатися з неосяжним світом.

Вона… Сидить у кріслі й крутить у руках мідне люстерко. Ось де світить сонце – не на небі, а в її очах.

Падаю на коліна, плету з наших пальців символ безкінечності. 

Am, Dm, F, G…

Який акорд буде зіграно далі?

Поділитися з друзями