Надворі правила осінь. Суботнього ранку в класі було холодно, і я потягнулася до вікна, аби зачинити.

 — Лізо, будь ласка, лиши відчиненим. Хоча б на провітрювання. Мені так млосно…

Без зайвих запитань я із задоволенням погодилася, бо, власне, це був непоганий компроміс. Нахилившись удруге до зовнішнього світу, помітила неймовірні жовті грона й, схоже, завмерла.

 — Я теж люблю, коли… як у травні. Коли навкруги бабине літо й так затишно… Нехай би воно тривало аж до першого лютого, а з нього — починалася весна… 

Ці слова так перегукувалися з моїми почуттями. От так ми й просиділи на останній парті зачудовані, доки вчителька не зайшла в клас…

«Як же багато на світі прекрасного! – думалося мені на алгебрі.  – Стало б духу помічати!»

Поділитися з друзями