Мироточила ікона в храмі Святого Пантелеймона. Безплемінна язичниця суворо поглядала на сльози. На які, по суті, не мала права. Вона стояла серед чужих, із покритою по-їхньому головою. Їй потрібно було знати, за що ці глибокі люди, котрі Вірують у Христа, «усепрощення» та «милосердя», нищили пантеон її богів. Саму Матір-Природу.

Вона приходила в ці стіни щонеділі, аби зрозуміти, чим Цей Бог кращий за її богів. Навіщо треба було зраджувати Ладу й радісно носити на собі хреста? 

Запах кадила паморочив голову. Десь місяць тому вона прийшла до тями надворі, коли сумнівний священник запевняв, що жінка має сповідатися: «Лише бентежна та грішна душа втрачає свідомість від блаженного аромату». Так, вона була грішною: до останнього боронила віру своїх пращурів і ходила в церкву, яка руйнувала її капище. Але «батюшці» того знати не варто було.

У тому храмі Святого Пантелеймона купчилися бідні люди. Їх усіх називали рабами Божими, змушували боятися гріха й пропонували рай, не пояснивши, навіщо він узагалі потрібен. Ця безплемінна язичниця так прагнула це зрозуміти, що за ці роки вивчила Біблію майже напам‘ять, але відповіді на подібні розбіжності не знайшла… Усе ж набагато важливішим було життя в гармонії з Природою, аніж от так — вимушено бити поклони релігії, що робила людей рабами, а не капітанами Долі.

Її покрита голова схилилася після чергового «Амінь». «Ця ікона мироточить… Мабуть, вона, як ніхто, мене розуміє. Може, і справді, щось зміниться на краще?»

Поділитися з друзями