Їй було б набагато легше, аби не бабина традиція закривати на зиму варення. Після того, як Мирослава вдосталь набавилася з абрикосою, шишкою та вишнею, вона зачала ховати в маленьку скляну в’язницю невипадкові сльози, страхи розміром із кицьку, злість, обурення — загалом усе, що вдавалося витягнути із її темряви. 

Міра — це старанна учениця, прекрасна дочка, найкраща подруга та порадниця. Навіть у восьмому класі її душу намалювали на дошці класу як приклад справжньої порядної людини. «Ідеал, до якого варто прагнути»,— казали вони. Усмішкою цієї дівчини захоплювався кожен зустрічний, а по допомогу зверталося, мабуть, чоловік із тисячу! (Хоча насправді Мирослава їх ніколи не рахувала: допомагати нужденним — звична справа.)

Усі цікавилися, як їй це вдається: відмінниця, товариська, позитивна, сонячна! Так-так, із Небесним світилом її не порівнював хіба що лінивий. Часом Міру навіть дивувало: що ж може бути спільного між ними? Воно ж навмисно гріло усіх, а вона — тільки тому, що не знала, як інакше! Бо коли тебе всі називають Сонцем, то, хочеш-не хочеш, починаєш поводити себе відповідно. Особливо гостро це «відповідно» нагадувало про себе в дні, коли єдине, чого хотілося, — заховатися в каптурі мішкуватої кофтини, але натомість доводилося грати роль усім відомого промінчика. Спільнота завжди надто бурхливо реагувала на занурення в себе. «Хіба ж можна так сумувати? Де наша кохана Мирослава-сонечко?!» Якось так і з’являлися інгредієнти для консервування: то сльозинку приховає, то десять… Дівчина вже й сама не знала, ЩО робити з тими банками, проте скрупульозно витісняла в темряву все, що відлунювало «поганим»/«неправильним»/«чорним». Але, як відомо, усяке місце врешті-решт заповнюється по вінця. Й одного вечора Міру це спіткало…

Кричала. Била кулаками об стіну, поволі руйнуючи візерунки шпалер.. Мабуть, уперше за підліткову боротьбу вона вмивалася сльозами, яких вистачило б на озеро. Дикий звір, її первородне нутро нарешті було на волі. Ніхто не казав, ЩО вона робить не так і Мирослава з викликом поглянула на свою тінь. Чорне обрамлення силуету на лавандовій стіні більше не здавалося чужим. Вона бачила там рядочки перших кострубатих віршів, які не мали нічого спільного з поезією; присоромлене кохання до хлопця, якому вона їх присвячувала; ненависть до кривдників, що мало не відтяли їй крила; заздрість через перемогу суперниці; страх розчинитися в інших… Мирославина войовничість змінилася трепетом: вона обережно розглядала кожну дрібничку, яку так намагалася з себе викреслити, майстерно перетворювавши їх на гіркі баночки з варенням. У тій миті не було ні оцінки побаченого, ні висновків: Міра нарешті просто дозволила усьому цьому бути частинкою власного Всесвіту.

Від тоді багато змінилося.. Ні, Мирославу й досі називали Сонечком, але тепер вона точно знала чому. Після тривалих спостережень дівчина впевнилася: «Сонце теж має право на Тінь».

Поділитися з друзями