Боже, я сьогодні була у твоєму храмі, і схоже, мені вперше там було спокійно. Розумієш, чула там оргАни.. занадто красиво співала дівчина. Лики святих позирали на мене, сонце пробивалося крізь вітражі. Боже, у тебе вдома так красиво. Там можна було почуватися своєю…

Не було там запаху кадила.. майже порожньо — від того й довірилась. Під твоїми куполами не хотілось брехати. Тільки щиро про все говорити. У моїй країні війна, Боже. Я тобі не висуваю жодних претензій. Говорити про війну спокійно я не можу. А мовчати про неї — нестерпно. Під твоїм пильним оком, Боже, я говорила з чужинкою. То її Батьківщина розв‘язала війну. То її земляки моїх губили. Віриш, Боже, до неї не було ненависті. Вона наша. Чесне слово наша. Тож саме тому я питала щиро: чому ми змогли, а вони й досі ні? Вона говорила зі мною не криючись — щоправда, пошепки(досі боїться). Вона не готова з цією ватою. Їхнє суспільство й досі не дозріло.

Я стояла і слухала. Чесно, Боже, як просто людина, розуміла. Страшно, коли влада тисне. Страшно, коли вона за супротив може вбити.

Вітражі гралися фарбами: от скажи, є ж у людях прекрасне! Ти знаєш, я не розумію Боже, як така краса буває..

Вона продовжувала. Про страх, про відчай. Каже: «зупиніть Землю, я зійду». Боже, б я ніколи не стерпіла сльозу: розлилася сповна, як та річка у повінь. Пані раптом теж затремтіла: зрозуміла болісність втрати. Вона обійняла мене за плече, а я досі гралася вгорі, між світла твого, з вітражами. Знаєш, Боже, у твоїх стінах, я зовсім не спроможна брехати. Я не зможу зрозуміти зараз все: бо це мене прийшли вбивати…

29.04.2022р

Поділитися з друзями