Ні для кого не буде секретом, що наприкінці зими, а саме 24 лютого 2022 року, Росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну. Велика війна перевдягла нас, перетасувала колоду ролей, змінила географію та світовідчуття. Мене, наприклад, вона зробила волонтеркою та біженкою…. Біль не минув. Навпаки — загострився… Нічого не закінчилося з перетином кордону. Навпаки — у якомусь сенсі все тільки почалося.… До роздертої рани додалося відверте непорозуміння з мультикультурною спільнотою, яка, може, і знає з новин, що відбувається в наших містах, але мало хто з них може усвідомити, як це впливає на нас. Чому просто посеред пари можу сісти долі й заплакати? Чому замість усмішки на недолугий жарт, можу відреагувати агресивно. Як стається так, що звук літака викликає вібрації всього тіла, а грім із салютами можуть довести до жахливих панічних атак? 

У глобальному ж сенсі, вони відверто не розуміють, як сотні ракет (та навіть нещодавніх, що вже про загальну кількість казати) змінили наш менталітет. Як кожен понеділок, щонайменше з 10.10.2022, постійно перебудовує українську психологію. Як після кожної смерті хочеться битися в істериці та жити за всіх них. Як нам вдається спокійно обговорювати найстрашніше й паралельно клепати «мемчики» про відверто жахливого й сильного ворога? На ці «як» і «чому» навіть більшість українців не може дати відповіді, адже це вже стало просто-таки базовою частинкою буденності…. А іноземці й справді — просто не відчували чогось подібного…. 

Так і народилося бажання розібратися. Дослідити, що дозволяє українцям так мужньо триматися останні 9 місяців і, найголовніше, — лишатися Людьми. І, звісно, описати це не лише солов‘їною, а й англійською… бо місток порозуміння ніколи не завадить. У цьому есе спробую показати частину квантових змін у колективній свідомості українців на прикладі свого життя. 

Проведемо такий собі літературно-аналітичний експеримент. Я не претендую на об’єктивність чи на те, щоб зафіксувати абсолютно все, що бачу чи відчуваю (бо для іноземців, які спонукали мене до створення цих мислеформ, це може бути травматично; а для моїх любих земляків — як сіль на відкриту рану), але вірю, що після прочитання цієї статті кожен зможе пізнати, що справді коїться в нашій підсвідомості. Описане нижче можна прирівняти до операції (мабуть, подібна метафора найбільш точно описує, що саме збираюся зробити зі своєю душею на наступних сторінках), але я до цього готова… Тому що для мене принципово важливо зрозуміти, як після всіх цих звірств у нас досі лишаються сили сповідувати світло… Маю припущення, що деякі відповіді вкриті таким цікавим механізмом, як адаптація… Проте в цьому контексті мені більше резонує слово «життєстійкість». Поговоримо про це трошки згодом. Отже, запрошую вас прочитати про трансформації, які досі перебувають у динаміці. 

На момент написання цих рядків — 267 днів. **** Усе почалося о 6 ранку. Я прокинулася від дивного шуму. За вікном прозвучав вибух. Я не могла повірити, що це сталося. Лише тиждень тому ми всі жартували про мізерну вірогідність війни….. (Озираючись на той ранок, можу сказати лише одне: усі ми відчували, що велика війна почнеться, просто не хотіли повірите в це… Можливо, величезна кількість жартів була нашим захисним механізмом). Я взяла в руки телефон. Серед купи повідомлень знайшла sms від близької подруги. Інформувала про бомбардування по всій Україні… «Це не може бути правдою», — думалося мені. Ще один вибух. Мама прийшла до мене в кімнату і сказала: «Почалася війна. Пакуй речі». Тільки після цього я почала усвідомлювати, що коїться Знаєте, з усією впевненістю можна сказати — це був кінець. Уже й чітко не пригадаю, що саме робила протягом наступних годин. Голова йшла обертом. Очі плакали. Руки збирали речі, зловили кота… тіло вийшло з дому. Я не знала, скільки мені залишилося жити. Світ був повністю зруйнованим. Лише одне питання муляло в той найдовший день: чи можна жити попри все?

Тоді ще не знала, скільки насильства/злочинів/вбивств/ґвалтувань/запусків ракет я зазнаю, скільки разів помру через новини. Цього ще не трапилося, але відповідей уже не було. «Як це забути?» «Як пробачити?» Жахливо… 

*** Кілька місяців по тому *** 

За цей невимовно довгий зимово-весняний сезон я змінила не менше 8 «будинків». Це були цікаві місця: підлога дитячого садочка в маленькому селі Варварівка (ми мали б заночувати в обласному центрі, проте за кілька кілометрів від нашої мети місто почали бомбардувати), або великий меблевий квартал, де ми так і не змогли заснути через нашого наляканого кота (переноски не мали взагалі, а поряд ще й спав великий пітбуль)… Якщо підсумувати, то коли велика війна триватиме близько 9 місяців, кількість моїх «будинків» перевалить за 15.

Тепер, як виявилося, умію, ненавидіти та любити. А це надзвичайно складні емоції. Тому що водночас ти хочеш обійняти кожну дитину, яка коли-небудь сиділа з тобою в бомбосховищі, та убити кожного солдата, який прийшов на твою землю зі зброєю. Я стикнулася з величезною кількістю панічних атак і наново вчилася дихати. Хоч так і не зрозуміла, як знову почати добре спати та їсти. У країні, яка надала мені тимчасовий захист, спізнала багатьох людей, які знають російську. Але завжди, коли це було можливо, принципово обирала спілкування англійською. Завдяки цьому й низці дрібничок тепер точно знаю, як захистити свою особистість і коріння. Може, колись зрозумію, як це працює. Звідки взялася ця сила вижити. Але на сьогодні цілком достатньо того, що здатна рефлексувати. Я можу пишатися собою. 

*** Іще кілька місяців по тому *** 

Гаразд. Відверто: не можу змінити це пекло. Росіяни – терористи, які не дають відчувати себе в безпеці навіть в іншій країні… Вони роблять усе, щоб твої думки стали психічною в’язницею. Їхня головна мета — зламати нас. Зараз ніби знову переживаю те саме, що й на початку війни, але з потрійною силою. Через те, що чітко знаю, на що вони здатні, можу передбачити деякі з їхніх наступних кроків, але після кожного нового злочину бачу одне: в їхньому насильстві немає дна. Повторюю — вони зроблять усе, щоб зламати кожного українця. Зараз навіть не намагаються приховати справжні наміри: повністю знищити нас як націю. 

Що я можу зробити, коли майже нічого не контролюю? Що зрозуміла про себе протягом найдовших місяців? Мабуть, лише одне — можу робити своє. Крок за кроком відновлювати свій всесвіт знову й знову, щоб вистояти й після найсильніших емоційних стресів. Продовжую це робити лише тому, що маю лишитися живою. Просто маю. Бо хто відновить мою країну, якщо ми всі помремо? 

Дозвольте поділитися з вами своєю маленькою перемогою на сьогодні: почала планувати тиждень. Подібна можливість була втрачена з 24 лютого. Хоча відверто: найкраще досягнення – це досі бути серед живих. Можливо, у цьому наша суперсила: «Я в серці маю те, що не вмирає», — оригінальна цитата з шедевра української класики «ЛІСОВА ПІСНЯ» нашої великої поетеси Лесі Українки. Хоча ця цитата, мабуть, для іноземців. Ви ж бо, мої рідні, абсолютно добре її відчуваєте. Психологи називають це життєстійкістю, а українці — гаслом нашої незламності. 

**** Ви прочитали маленьку частину моєї історії. Дослідивши силу життєстійкості, дійшла висновку, що це одна з головних характеристик людства. Це одна з відповідей, це наш код виживання. Це, безперечно, робить нас людьми. Але дозвольте ще раз звернути вашу увагу на свій приклад. Чому життєстійкість досі працює на моє одужання? Мабуть, подібна любов, маю на увазі любов до життя, є фрагментом моєї ДНК. Адже саме завдяки цьому весь мій рід вижив під час світових воєн, голоду, концтаборів та інших лих. Життєстійкість попередників дала й мені можливість народитися. Подібне прагнення до життя простежується ще й в усіх наших письменників. Про Лесю Українку ви вже читали. Але є ще й Хвильовий, який цю ж рису назвав «романтикою вітаїзму». І тепер, після величезної кількості випробувань, можу спробувати зрозуміти, що він мав на увазі.

Ми любимо все, що пов’язано з могутньою силою життя, і ця любов стає лише сильнішою, якщо смерть близько…

Поділитися з друзями