Утома вляглася на моїх очах та плечах тяжким камінням. Знову витрачаю останні сили на сотню завдань. Іноді таких схожих. Я ще не хочу спати, але щось робити просто немає снаги. 

У голові поринають думки: “Чи є сенс у тому, що знову прецедентно повторюється? Я зроблю це зараз, а за мить, або дві, або місяць, можливо, забудеться”. 

Неначе вранішнє сонце сліпить очі, заспані, вони дивляться в монітор. Однак нарешті таймер пролунав – і маю двадцять хвилин, щоб відпочити. Двадцять років – це досить солідно, довго; двадцять місяців – це півтора року; ще трішки – і 20 годин: це ціла доба, за яку можна досить багато встигнути. Порівнюючи з цим, мої двадцять хвилин здаються нікчемними, такими малими. Хоча саме вони дають ковток свіжої теплої води, що розтікається тілом приємними думками та ідеями.

Навушники притискаю щільніше, спішу в прохолодне ліжко й загортаюсь у ковдру, можливо, навіть дві. Іграшки дивляться на мене обурено: не розуміють, мабуть, усієї насолоди від цього. Плакат улюбленого співака на шафі усміхається: відчуваю, що в цьому потоці думок я не сама. Однак це просто малюнок. А я малюю цілі світи, історії у власній уяві.

Стає легше на душі від улюбленої пісні, плейлиста, який я так довго створювала. Хоча за тиждень знову видалю його й зміню. 

За вікном біла темрява, нічого живого не видно, тільки найвищі гілочки дерева, що затужили в холоді, виглядають, зволікають.

 Іноді прилітають птахи, ворони біля вікна. Але чому вони сюди заглядають? Я їх не запрошувала. Намагаються зазирнути в душу чи просто просять їсти? Як завжди, чи не так? 

Повідомлення все лунають на телефоні, знаю, що вони про щось сповіщають, але зараз лише переривають улюблені рядки пісні й безкінечні сюжети в голові. 

Усе не буває вічним, особливо якщо це просто двадцять хвилин. Жвава мелодія переривається гучним дзвінком – і жадібне “трррр” знову повертає в реальність. Сідаю за домашні завдання, розгортаю ретельні конспекти, беру улюблену ручку й олівець. Якщо чесно, насправді мені подобається вчитися, просто завжди потрібна перерва. Незабаром знову пролунає таймер – і мої світи оживуть. Бо іntermezzo скінчилося…

Поділитися з друзями