Сьогодні неочікувано отримала телеграму. Мала дивний зміст: «Зустрічай дев’ятого березня Київському вокзалі о 9 Т Ш». Хто б не здивувався, побачивши таку загадковість? Але не прийняти таку пропозицію було б необачно. Хіба не цікаво дізнатися, хто цей таємничий «Т Ш»?

По дорозі до вокзалу міркувала над тими ініціалами. Чомусь здавалися мені надто знайомими, де могла бачити їх до цього? І ось я вже на пероні, з-за повороту виринає потяг. З одного з вагонів повільно ступає ошатний, навіть аристократичний чоловік. І раптом усе склалося: Т Ш – це ж, очевидно, Тарас Шевченко! Намагаючись дотримуватися ґречних манер, схвильовано привіталася з таким поважним гостем. А він повідав мені, що його поява – це  бажання бути з українським народом у такий важкий час. Тому й мандрує теренами України.

Перше, що захотів Кобзар, – відвідати садибу свого літературного наставника, І. П. Котляревського, якого поважав найбільш за те, що писав мовою простого народу. Саме йому присвятив вірш “На вічну пам’ять Котляревському”. Рядки з нього ми прочитали на могилі славного земляка:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люде;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

– Я не раз відвідував Полтавщину, коли працював в Археографічній комісії, – розповідав мені Тарас Григорович. – Мав завдання змалювати пам’ятки старовини. Саме тоді написав такі картини: “Воздвиженський монастир у Полтаві”, “У Решетилівці”, “Будинок І. П. Котляревського в Полтаві”, “Урочище Стінка”, “Краєвид з кам’яними бабами”.

– Знаю, що за Вашим ескізом відновили меморіальний комплекс-садибу Івана Петровича! А ще я читала повість “Близнюки”, де Ви описуєте подорожі Полтавською губернією: Яготин, Абазівка,  Миргород, Лубни.

– О, це приємні спогади… Саме тоді я зустрічав багато творчої інтелігенції. Познайомився з Капністами, Євгеном Гребінкою, Аполлоном Мокрицьким, Маркевичем. Які солодкі спогади…

– Знаєте, я вражена, що Ви, кріпак, сирота, змогли досягти таких вершин?

– Катеринко! До речі, люблю це ім’я… З дитинства я був допитливим хлопчаком, мав жагу до знань, малювання, віршів. Завжди чомусь навчався: у мами – українського фольклору, у дяка – церковної грамоти й малярства, у кобзарів – співу, а живопису – у вчителів самоучок та професорів. Освіта та малярство – єдине, що відволікало мене від тяжкої праці.

Просила, щоб мій гість, Тарас Шевченко, намалював портрет сучасної України, проте, на жаль, день уже закінчувався, а ми стомилися після довгої та емоційної прогулянки. Домовилися зробити це завтра, десятого березня… Але зранку прийшло sms: «Вибач… Мені вже час… А сучасну Україну малюєте ви, молоде покоління патріотів!»

Я прокинулася, здивована зустріччю уві сні… Вражена й щаслива! І слова Кобзаря несу в серці й дарую вам, мої українці!

Поділитися з друзями