Я розкатаний полем грім, я гроза поміж липнем та серпнем, мої краплі – не голки й ножі, лише мрію потрапити в серце. Закохати в себе хоча б одну людину, обійняти так, як ніхто не огортав ще донині. Я відверто дарую тепло, а як треба, то холодом можу гальмувати пориви під сто й розтирати страхи на порошу.

Краплі б’ють асфальтом мотив, майже всі парасольки забули, калюжами та мокрим газонам не бажають топтатися люди. Я зиґзаґом блищу угорі, я спалахую часто та сильно, я освідчуюся громом у любові, та не змусити ж когось насильно?..

Іде фігура.

Ноги по коліна цілують мої крапельки.

Її голову вкриває парасолька в цяточку.

Не боїться лоскоту – усміхається.

Підставляє обличчя до неба, реагує на спалахи й звуки. Я з’являюся ліворуч, праворуч, іще ширше розводжу їй руки. Ця людина шукає очима мене у спонтанних зізнаннях, присягатись готовий: вона – та, кого довго чекаю!

Цілую в губи взаємно, погладжую скроні та щоки, ховаю від вітру людину за дощовою стіною. Їй тепло, їй терпко й спокійно, в очах бачу силу незмірну. Мене покохати у відповідь змогла лише ця, лиш єдина.

Я доводжу додому за руку, ще хвилинку стоїть просто неба…

Фігура.

Штани по коліна прилиплі.

Згорнута парасолька в цяточку зламалася від поривів вітру.

Її трусить, морозить, щипає за п’яти.

Косо дивиться вгору й всміхається.

Поділитися з друзями