Так пахне країна за кілька днів до війни. На жаль, я вже знаю цей запах. У небі винищувачі виробляють зиґзаґи. Містом курсують озброєні люди. Десь поруч чутно постріли, хоч усі заспокоюють, що це просто навчання. Десь мимоволі стається вибух: попереджали, що будуть провокації. Ненависть до руцкіх еквівалентно зростає: мені відверто пофіг, чи є серед них хороші. Ми з мамою знову в деталях обговорюємо, що зробити до того, як почнеться: залити до повної баки авто, вибрати речі, поскладати валізи. На щастя, у кота вже є переноска. Активно спостерігаємо за новинами.
Раптом що, то єдиний варіант — поки що Польща. Не визнавати, що жахи почнуться: класична реакція. А коли в дзеркалі бачиш перед собою війну, нема сили собі брехати… Що буде з документами/вступом/реальністю? А хто знає — непотрібні питання. Так мені страшно. Але чи вдруге страшніше? Знову ж таки — хто його знає.  Побачимо.
Поки мені страшенно болить: приліт у Кременчук. Торговий центр. Це масове вбивство від початку війни. Це найжахливіше, що могло статися. Тероризм вищого ґатунку! Тихо радію, що мої живі. Але скільки облич перед очима… Не знайдено. Скільки крові та полум’я. Як же болісно… Друг мій, кременчуцький, тоді написав: «Живий. Не хвилюйся!»
Трохи теревенимо й потім таке: «Як же добре, що ти там, де не вб’є ракетою»…
Мама метушиться в сусідній кімнаті. Каже, що не боїться, але ж я відчуваю, що під вечір уже остаточно позбавлена сил. Хочеться вити та вивезти тільки те, що цінне. Тепер ми всюди відчуватимемо війну. Хоч як би сильно ми того не хотіли…

28.06.2022

Поділитися з друзями