Торкаюся рядочків приблизно за рік. Не вірю, що стільки мовчала.

Та ні, брешу: єство вогнем кричить, щодень у намірах і здогадках згорає.

Набралась мужності, різкий сміливий вдих... А видих?.. Без інструкцій буде тяжко. Як спілкуватися з людьми мене-то вчили, та як з тобою б тільки дров не нарубати?.. Беру перо, чорнильницю й аркуші – це куди ліпше, ніж строчить у ворді. Імовірність, що знищу написане, тотожна дружбі сірників і духовки:)

Тепер пишу… Минув понад рік, відколи про два сонця наваяла. Якесь пророцтво вийшло. Ущипніть за бік, бо я мов жук у корейській мелодрамі. І все ж пишу… наважилась – уперед.

Три.

Крапки.

Почну з банального: який ти любиш чай? А каву з цукром, з молоком, з вершками? Якими барвами бринить твоя душа? В яких світах перед видінням снів літаєш? Які парфуми ти сьогодні надягла? Чи будеш рада, якщо я приїду? Тепер усерйоз задумалась і я… перед очима пелена накрила.

У мене, певно, тонна запитань – частина пилом припада в нотатках, та де знайти сміливість їх сказати, коли щораз удари серце пропускає? Твоя величність змушує німіти, а так, на вид, нітрохи не боюсь. Здається, час від часу я наглію, та не зрівняти це з масштабом пекла суші. У розмовах, хай коротких, я ловлю те ефемерне, що назвати можна «близькість». Я знаю, де шукати, та мовчу, щоб не стирати хиткі межі та стабільність. Хорошого потроху. Нехай так, ніж спалахнути вогнищами швидко. Усе одно ломлюся від питань, чекаю зустрічі, щоб відповідь знайти в обіймах.

Я божевільна, хвора і чудна. Така як є, це витрима не кожен. «Моя ж дитинко…» – фраза ніжно зігріва, контекст навмисно й гордо не помічу.

Як усміхаєшся, нехай і не мені, всередині метелики рояться. Тягну я лапки, у цей жест в пориві любов і захват без кінця вкладаю.

13.06.2024 14:54

Поділитися з друзями