Після вибуху в Мадриді я остерігаюся пошти. Ти ніколи не можеш бути

впевненим, хто саме тебе шукає…Особливо якщо переховуєшся ти через…

Особливо якщо тебе не мають знайти… Виходячи з дому в ту останню

мить, коли ти ще належиш собі, поспішаєш вивчити те, що не влазить у

наплічник. Або те, чого брати не можна…

Як псалми, я завчила його хвилястий дашок літери «г» і до жаху рівну,

навіть не еліптичну, «о». Поцілувала кожен із конвертів, а потім спалила їх,

розвіявши по вітру. Мене не мали знайти. Особливо він. Про нас ніхто не

мав знати. Особливо вони.

Жодних адрес, телефонних номерів, навіть країну йому не назвала.

Просто. Раптово. Зникла. І я була впевнена, що це правильно. Що таким

чином полегшую своє життя й даю йому шанс вижити. Переконувала себе

ці довгі дев’ять місяців, що більше не люблю його нерозбірливу «р».

А тепер, на іншому кінці світу, я вже понад годину тримаю в руках білий

конверт, розмовляю сама з собою й не можу нічого з ним зробити.

Навіжена… Здається, ніби щойно я наважусь його

спалити/викинути/розірвати — підкосяться ноги й зупиниться серце… А

відкрити теж не можу… Раптом замість поцілунків із його некаліграфічним

почерком мене чекатиме інквізиція з докорів…

Бо як розуміти підпис : «Тій, яку ніколи не знайду»?

Поділитися з друзями