Дзвінко-рожевим буяє сад. З пелюсток троянди стікає краплинка роси й відправляє в безхмарний політ над буденністю, над проблемами, над гнітом емоцій. Лоскоче щоки теплий ранковий вітер, і все оживає-оживає-оживає…

Аромат шепоче лагідні слова. Свіжою зеленню проростають легені. Умиває сонячна вода. Крізь кришталеве серце пробиває світло й розкладає на всі можливі відтінки мрії та почуття. Хочеться зняти із себе одяг, розправити плечі, лягти й покотитися вологою травою праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч, ловити обличчям промені, мов кицька, не боятися дощу й цілком віддатися землі в дбайливі руки.

Яскравий апельсин на небосхилі перекочується за зеніт. Відбиває мої емоції ауреоліном і трішки червоним кобальтом. Глибоко в тілі раптово болить, скручує – і проростає насінинка. Ниточки-корінці хапаються за теорії ймовірності подальшого життя, віддаляються од мене й знаходять затишок у тіні під кущем троянди. Вітер огортає прохолодою, прикриваю руками оголені груди та зсутулені плечі. Дивлюся на небо: воно плаче райдугою.

Сідає сонце. Цей політ відбувався довше, ніж пророчили. Тепер на душі шорхо й солодко. Зараз хочеться поглибше заритися під ковдрочку, а на ранок розпуститися бутоном троянди, яка не бачила зла, болю та морозів.

 

Поділитися з друзями