Давним-давно жила дівчинка, яка дуже любила гуляти на природі. Кожного разу, коли її тато йшов на риболовлю, вона також бігла за ним. Дівчинка любила сісти біля водички й говорити до неї. Також розмовляла з деревами й кущами, коли гуляла, бо вважала, що вони чують і розуміють, а відповідають їй, колихаючи гіллям. Улітку дівча любило гуляти босоніж по траві, і здавалося, що та грається з нею, поколюючи ніжки.

Звалася дівчинка Вербичкою.

Якось посушливим літом засумувало дівча, бо давно не було дощу. Улюблена річка стала мілкою, а трава посохла й боляче стало ходити босими ногами. Вербичка сіла на березі й заплакала. На її сум з’явився Бог води й дощу.

– Чому ти плачеш? – запитав Бог.

– Дощу немає, води в річці мало, мої друзі кущі сумують, а трава не ніжить ноги… – сумно відповіла дівчина.

– Якщо ти віддаси життя в жертву, я подарую дощ Землі, – запропонував Бог.

Дівчина погодилася. Вона давно мріяла бути серед зелених друзів. Вербичка попросила дозволу сходити до рідних попрощатися.

Повернувшись, сіла на березі річки, нахилилася, щоб помити ручки, – і пішов дощ. Бог дотримав обіцянки. Перетворив дівчину на струнке дерево з ніжними листочками.

З того часу це дерево й називають Вербою – символом ніжності й сили природи. Вона завжди росте поблизу річок. Її гілки схиляються до землі й води.

Поділитися з друзями