Лоно живота пропікає солоною карамеллю й дощами. Переживаю. І проживаю. Гірчить мені поліська краса. Гірчить, але не відвертає. Надщерблений зиґзаґ матінки Долі: перечіпляюсь об нього пальчиками. Таки нервую. Сильно нервую.

Оксамитове небо нічийної території змушує в горлі шкребтися. На межі час плине по–іншому. Між кордонами хочеться щирості. Думки розшивають вібрації голосу: «Я повернуся», — кажу тихо й пошепки. А поки бурштин зіниць мережиться сіллю. Жива вода омиває личко. «Так треба», — думається, «так треба». Вознесіння на небо домашнього блаженства розбивалося об канонаду. Один вибух. Другий. Чотирнадцятий. Поки тихо — значить варто вкладатися спати..

Ще ніколи на дорогу мені не казали: «Як добре, що їдете. Там хоч безпечно». Мене не чекали там, за межею. Тепер чекають. Так в біса дивно.

А небо затягується чорнотою. Готую паспорт, намагаюся не думати. Солодкий посмак київських доріг. Вершкові нотки рідної Полтави. Як же швидко крутиться цей світ. А всередині — bittersweet.

Bittersweet – суміш радості й смутку водночас…

Поділитися з друзями