Чуєш? Мені так страшно. Ти навіть не уявляєш, як складно писати людині, коли не знаєш, чи отримаєш відповідь… Я не забуваю про тебе ні на мить. Можливо, ці слова не подолають ті кілометри, кордони, російські блокпости, що розлучили нас, але мовчання розриває мене зсередини.
Кожного дня гортаю новини, де пишуть: «На окупованих територіях почали викладати нову історію», «…дітей депортують, бо їхні батьки – учасники руху опору». Моє серце розривається, коли розумію, як тобі складно. Емоції навалюються сніговою кулею. Холодною. Важкою. Несамовитою. Мені страшно, що ті спогади, які я зберігаю в пам’яті, заклякнуть й потонуть у крижаній глибині часу.
Знаєш, останнім часом сняться такі химерні речі: я, як той Орфей, прямую за тобою в царство Аїда. Іду не вагаючись, попри туман, тіні й тишу, яка дихає смертю. Поступово темрява навколо нібито розступається, але варто лише доторкнутися до твоєї руки — і я прокидаюся. Щоразу те саме відчуття: не встигла, стратила, не вберегла…
Пробач. Маю надію, що ці сни – просто спотворена реальність. А ти – десь там, тримаєшся, живеш. Сподіваюсь отримати відповідь, але тільки не ціною твоєї безпеки.
Я нещодавно бачилася з дівчиною, яку змогли повернути додому. Це був, безумовно, тернистий шлях: її депортували до Росії й запхнули в якусь «дружню» сімʼю, але вона вибралася. Тепер ми навчаємося разом і почали спілкуватися, але не турбуйся: твоє місце в моєму серці ніхто не займе. Вона розповідала, які жахіття відбуваються в окупації. Після цього мій сон про Орфея не видається таким дивним… Правда?
На думку росіян, підлітками легше маніпулювати. Навіть на підконтрольних територіях їм легко заляпати мізки пропагандою: багато дітей підпалюють автівки військових або здають координати. Невже вони не розуміють наслідків таких вчинків? А про окуповану зону легше не згадувати взагалі. Там діти змушені дорослішати занадто рано. Більше немає звичного розпорядку дня, свят, українських пісень на перервах. Підлітків змушують вивчати російську мову, слухати про “братній народ” і боятися сказати щось не те. Найкращі роки життя в школі вони перетворюють на пекло. Чого варті уроки “патріотичного виховання”, «нова» історія й заборона українських книжок. Я й гадки не маю, через що ти проходиш щодня. Навіть цей лист може стати для нас останнім…
Дівчина, про яку я писала, відчувала, ніби її вирвали з дому й посадили в замкнений простір, де постійно змінюють. Сподіваюся, що ти така ж сильна й витривала, якою була. А тому вірю, що темрява не скує тебе своїми холодними пазурами.
Я читала, що на окупованих територіях формуються загони «Незламних підлітків». Думаю, ти могла б стати їхнім лідером! Ти з тих, хто здатен вести за собою — навіть крізь морок. Але, благаю, не роби нічого, що може тобі нашкодити.
Не впевнена, що цей лист знайде свого адресата, але я тебе чекаю. Кожну секунду, хвилину, день… Тебе — таку, якою була колись. Таку, якою стала або хочеш бути. Нас не зможуть розділити, бо ми — одне покоління. Ти — частина мого серця, яку нікому не вдасться викоренити. Сподіваюсь, незабаром побачимося у вільній Україні! Там, де не буде тіней, страху й чужих слів…

Поділитися з друзями