З глибин віків, де Скіфії кургани,
Дрімає пам’ять тисячі років.
Ця книга долі — наче глас незламний
І серце роду, вплетене в рядки.

Ще не було ні мапи, ні держави,
Нестримний дух над схилами Дніпра
Будив серця прадавнім кличем слави,
Настала вже пробудження пора.

Минали дні, століття пролітали,
Ординський чобіт землю почавив,
Мечі свої русини гартували,
І княжий стяг в повітрі майорів.

У битвах тих, кривавих і завзятих,
За кожен клаптик рідної землі,
Душа міцніла, наче криця в гарті,
Постати щоб із тіней та імли.

Привільний степ широкий, Запоріжжя,
І Хортиця — колиска козаків,
Де воля дика, наче хиже звір’я,
Зривала пута рабських ланцюгів.

Сірко, Хмельницький, славний Сагайдачний —
Супроти і орди, і турка, й ляха,
Державу дужу, сильну будували,
Щоб крила розгорнула воля-птаха.

Від ятагана, і набігів, й ката,
Ані вагань не знаючи, ні страху,
Вела у бій не шабля, а відвага
І віра, що міцніша за присягу.

В степах безкраїх, пишних та широких,
Свободи рясно сіяли насіння,
Щоб крізь століття, у часи жорстокі,
Зійшло величне, вільне покоління.

Прийшов орел безжальний двоголовий,
Щоб закувати у кайдани землю.
Невинні полилися ріки крові
За пісню, мову й думу сокровенну.

Та не скорився дух, не вмерла воля,
Вона жила у Кобзаревім слові
І в серці кожного, кому неволя
Пекла вогнем і кликала до зброї.

І в мороці безжального століття
Зростала нація — от-от, ще мить…
Та ворог лютий закривав повіки
Тим, хто посмів свободу полюбить.

Дух України — Яр Холодний й Крути.
Не смерть в них — велич, доказ і урок,
Як треба любу землю боронити,
В безсмертя роблячи свій мужній крок.

Минуло сто, а може, й більше років,
Настав для вибору рішучий час.
Земля здригнулася від лжепророків,
Що “братнім” словом огортали нас.

Ця незалежність, вистраждана болем,
Її зламати зрада не змогла,
У дев’яносто першім, вільним полем
Вона, мов іскра, з попелу зійшла.

Сусід лукавий, в масці лицеміра,
Що потайки гострив підступно ніж,
Замкнувши нас в облудливі обійми,
Із вбивцями й катами нищив дім.

Ізнов, як предки, козаченьки славні,
Що захищали степові кордони,
Сучасні діти гордої країни
Вдягнули піксель, ставши в бастіони.

Вони не з книг — вони із плоті й крові,
Простих сердець палкі, живі вогні.
Не розпач у очах, а лють і сила,
Та міць свята у чесності й війні.

За кожен дім, поля, Ірпінь і Бучу,
За сміх дитячий, за дозріле жито,
Вони ведуть цю битву неминучу,
Щоб ворога навіки зупинити.

Вони — стіна, вони — наш щит і спокій,
Вони — вогонь, що нищить сарану.
Це нація нескорених і вільних,
З кривавих ран — до світла крізь пітьму.

Так твориться історія сьогодні —
В окопах, в полі, під вогнем гармат.
І душі тих, хто канув у безодню,
З небес благословляє воїн-брат.

Від пращурів, що боронили Київ,
Та козаків, що мріяли про волю,
І до бійців, що нині чинять диво,
Одна мета — це правда й перемога.

Бо незалежність — це не просто слово,
Це кров і піт, це шана і надія.
Що синьо-жовтим розквітає знову,
Мов сонце над землею пломеніє.

І кожен бій, і крок наш — недаремний,
Бо з нами істина, мов меч святий.
І промінь віри, теплий, незнищенний,
Горить у серці, як вогонь живий.

Весна прийде́ не тільки на папері,
У хаті батька, в усмішках дітей.
І зацвітуть сади у мирнім небі,
Без вибухів, без болю, без смертей.

Ми знаємо, що ворог тут не пройде,
Хай світ почує, хай земля озветься —
Бо кожен син — як скеля непоборна!
І Україна — вільна, не здається!

Поділитися з друзями