Одного разу на краю Землі, де немає нічого неможливого, зустрілися Літо й Зима. Непідступний хлопець із морозним поглядом і дівчина, у косах якої вплетені ласкаві промінчики сонця й ніжні квітки. Вирішили вони дізнатися, хто з них пануватиме довше. Узявшись за руки, підійшли до краю й стрибнули в прірву реальності.

Тихо шепоче листя, промінчики сонця грають маленькими вогниками на молочній шкірі. Пори року напружено спостерігають за дівчиною, що ніби на когось чекає. Аж ось і справді з’являється хлопець із похмурим чолом і зневажливим поглядом, починає щось говорити. На ніжному, ще зовсім юному обличчі дівчини з’являються кришталеві сльози. Зима бачить, що її душа починає вкриватися кіркою льоду й не може зрозуміти, чому ж таким теплим літнім ранком всередині дівчини люта холоднеча. Аж раптом довкола змінюється пейзаж – і все вкривається снігом: доріжки парку, пухнасті гілки ялинок, людські оселі… Холод обіймає все навколо. 

Парком прямують двоє жебраків. Їхнє лахміття ледве здатне зігріти тіло. За пазухою в кожного окраєць хліба – вечеря. Літо ретельніше закутується в шубу Зими й напружено спостерігає. Аж ось пори року бачать загублене цуценятко, яке, непевно тримаючись на лапах, озирається в пошуках хазяїна й тремтить від холоду. Жебраки обмінюються поглядами й підходять до маленького, щоб заховати його в нетрях своєї одежини. У цю мить Літо бачить, що серця безхатьків, ніби два сонця, зігрівають песика теплом. А надворі все ще люта зима.

Поступово обриси реальності стикаються – і пори року опиняються знову біля чарівної прірви. Їхні погляди сповнені мудрості, бо розуміють, що навіть у найлютіші морози сонце може  яскраво сяяти в небесах душі.

Зима й Літо обіймають одне одного, щоб народити людям Весну й Осінь.

Поділитися з друзями