Свобода… Її багатогранні різнобарвні відтінки, потрапляючи у свідомість лише один єдиний раз,  лишаються там назавжди, відтіняючи кожен день нашого життя. Але чи не є це ілюзією, яка, разом із солодкими нотками щастя потрапляє в кров і потім приносить гіркі розчарування…

 І ось ти сидиш, милуючись сонячними променями світанку, що пронизують легку темряву, повільно відпливаючи в минуле. Уже згасла вранішня зоря. Місто, яке засинає лише під ранок, завмерло разом із часом, оповите легкою ковдрою туману.  Лише місто і туман пульсують в одному ритмі.

У навушниках знайома до болю мелодія… І тобі добре: знайшла місце, де ніхто не знайде й не потривожить. Ароматний чай  (як завжди, без  цукру) уже встиг охолонути, але тобі приємний кожен його ковток. А місто вже встигло наповнитися живим нескінченним шумом власної душі. Бурхливої й такої ніжної водночас.

Ти вільна!!! Вільна від людей,  від світу.  Але лише на якихось півгодинки, тоді, коли зупиняється час, а місто губиться в ранковому росяному тумані. І не зупиняєшся тільки ти, слухаючи чарівну тишу часткової свободи, яка дає змогу по-справжньому жити…

Своєрідний романтизм XXI століття, або  хвороба небагатьох людей, заполонив твої душу й серце… 

Новий день, новий час, нові люди.  А може, змінилися лише ми? Можливо… Але відповідь на це питання нам ніхто не дасть… Поки що…

Поділитися з друзями