За свої неповні п’ятнадцять років Грицько Бармак свято переконався лише в одному: його гепа так і притягує до себе всілякі негаразди. То потрапить під гарячу руку Степановича за те, що його велосипед без дозволу взяв, то комарі покусають, коли з друзями карася на останній шматочок маминого смачного пирога з вишнями ловитимуть, то, граючи у квача, ненароком переверне банку молока, що бабка Хівря тільки-но надоїла. О, тоді тікав Грицько! Тікав від тії триклятої старої відьми аж за пасіку того ж Степановича.

Та в усіх цих кепських справах вірними друзями йому були Володька Ґедзь і Ярчик Зачепило.

У Володі батько – тракторист, а мама на швейній фабриці працює. Ото буває приходить їхня трійця до Ґедзя додому: брудні, у порваних штанцях, із волоссям у реп’яхах, але з очманілими посмішками і гордо піднятими кирпами. Заходять у хату, де панує духмяний аромат чогось поживного.

Перша налітає на них мама Володька, тітка Галина, і починає хапатися за серце, витрушувати з них пил, відчищати, саджати за стіл і причитати:

– Ой Володику, діточки! Де ж ви так? Що ж ви так? Що трапилося? Ось я вам зараз борщику насиплю смачного, із картопелькою.

А батько, дядько Геннадій, який читав вранішню газету, що поштарка, мама Грицька, розвозить по всьому селу, сердився:

Володику! Діточки! Тьху! Та цих горобців треба скоріше до Степановича на пасіку відправити, щоб попрацювали, а не байдики били. Я давно казав: треба! А ти їм іще борщу? Отакої!

І щиро б’є хлопців по прихилених спинах тією ж газетою, що не здається такою вже ж цікавою й легенькою. Вони ще сильніше пригинають плечі й тихо скавулять «не треба-а-а-а!», хапаючись руками за голови.

Та й що, куштували кістки злих собак? Через що ви такі пожовані?

Слово бере Ярчик (бо розмови в нього найкраще вдавалися) і починає солодким голоском:

– Ой, ну що Ви, пане? Ми нічого такого, слово честі майбутнього міліціонера і просто хорошої людини!
Ти, давай, зуби мені не замовляй! Кажи, як є!

Усі одразу замовкають. Тітка Галина, хитаючи головою, іде, здається, на кухню, залишаючи товаришів без підмоги в її особі. А виправдовуватися все одно треба, бо би-и-и-итиме тією нещасною газетою.

– Лвил жк, – бурмоче собі під ніс Грицько.

Що? Та повтори вже ти нормально! – не витримує батько Володі.

Випроставши спину й набравши повітря в легені, видає, наче військовий:

Ми ловили жука, дядю Геннадію!

І знову пригинається. Декілька секунд стоїть напружена тиша, а потім…

Ах ви ж, жуки! Ах ви, горобці! Негідники такі! Жука вони ловили! Ні, ну ти на них подивися! Ледарі!

І на зігнені плечі опускається ще три смачненьких ляпаси. Найбільше випадає, звичайно, Володі, але то й не дивно.

Та годі вже, Гено! Що роблено, то роблено, – устряє тітка Галина. – У них літо: хай відпочивають. Нате, хлопці, борщику, беріть у шухляді ложки та їжте.
Усі троє підскакують і наввипередки біжать до столу. А батько виходить надвір «пос-с-с-смотреть на погоду».

Коли вже досьорбували борщ, тітка Галина, сидячи на місці свого чоловіка, запитала:

– А якого ж ви жука ловили?

– Рогача! – різко кинувся Володька й викрикнув із повним ротом борщу, забризкавши білу-біленьку скатертину. Поки ніхто не побачив, він обережно прикрив ту пляму посунутою мискою.

– О, а чи спіймали? – радісно сплеснула в долоні тітка Галина.

– Звичайно, я його спіймав! – гордо сказав Ярчик, перестаючи жувати.

Та, таки й спіймав, – насупився Грицько.

– Ти ж сам бачив! І Володя бачив! Бачив-бачив!

– Ну, може, і спіймав, але ж де він зараз? Га? – допитувався Гриць і легенько вдарив ложкою Ярчика по руці, на якій красувався опухлий палець.

– Ай! Воло-о-одьку, ну, хоч ти скажи. Постій за мою честь! – скімлив Зачепило й тер поранену руку.

Пхххе… Усе, що я бачив, – це те, що той рогач як вкусить! А ти як закричиш, як відкинеш того рогача далеко-далеко, що тільки тім’ячко блиснуло! – розвалившись на стільці й щасливо ляпаючи себе по животі просокотів Володя.

Грицько реготав, Ярчик пхикав, а тітка Галина тільки сплеснула в долоні.

Трохи охолонувши й подякувавши за смачну вечерю, орда вивалилася на вулицю. Сміючись та штовхаючи один одного, хлопці побігли до старого, усіма забутого сараю край села, що на той мент був для них таємним штабом.

Сонце вже не пекло, а лише підморгувало лукавим оком і шкірило свої великі білі зуби. Парубки ж, ніби розуміючи натяк, підморгували у відповідь і, пробігаючи повз двір баби Хіврі, де паслися чубаті кури, набирали яблук і жбурляти навздогін. Кури кричали як різані, хоча, чесно кажучи, їм до цього недалеко. Останнє, що бачили хлопці, ледве не падаючи зо сміху, це баба Хівря, яка вибігла на поріг із старою ковінькою і кричала їм услід прокляття.

Скрипнули прогнилі двері старого сараю, десь у кутку пискнула налякана миша. Тільки-но вмостившись на сіні, накритому старою ковдрою, Грицько почав:

– Слухайте, браття, у мене тут така ідея є! Така ідея!

– Ну, кажи вже, не муч, – підсунувся до нього Ярчик.

– Ви чули, що в діда Панаса є стара іржава «Победа»? Звісно, чули. А пам’ятаєте: ми давно збиралися сходити до того далекого лісу по суниці? Так ось: візьмемо машину й поїдемо! – Грицько так розмахував руками, що не втримався й завалився назад, при цьому зачепивши ногою діряве відро. І воно полетіло просто на мишу. Сіренька схопилась за серце, перехрестилася й зникла в нірці.

– А ти кермувати вмієш? – запитав насторожено Володька, постукуючи пальцями по коліну.

– Не кажи «не вмію», а кажи «навчуся»! – кректав Гриць, устаючи й потираючи забиту потилицю.

– А як дід Панас побачить? – прошепотів Ярчик, нахиляючись до друзів, ніби дійсно став якимось таємним агентом.

– Пхи! Та він же спить до обіду, а хропе так, що ми з мамою аж через три хати чуємо. Щоб він ще прокинувся! Ну, таке ото кажеш, – махнув рукою – сколихнув шар пилу, що здійнявся до самого дірявого даху, через який завжди добре було видно зорі.

– Кха-кха! – не витримав Володя.

– Ну, от і вирішили! – сплеснув в долоні Гриць, знову здіймаючи хмару пилу.

– Кхххх! Та йди ти! – прокректав кашляючи Ґедзь.

Ото-о ж бо, пішли скоріше додому, – завередував Ярчик, вдивляючись у темні кути сараю.

На цьому й поставили крапку: домовилися зустрітися завтра о 5 коло хати Грицька.

Наступного дня стрілися, коли ще й півень не кукурікав, бо, чесно кажучи, якийсь нездалий був півень у Бармаки. Не кукурікав зовсім, ходив як прибитий. Одне око в нього завжди сіпалося, а інше якось дивно блукало навсібіч.

Та повернемося до наших хлопців, які вже обережно підходили до двору діда Панаса. Тихенько відчинили хвіртку й уже прямували до гаража, де стояла машина, аж раптом назустріч вискочив Шарко – величезний пес, що стеріг хату, і загарчав. Його ніколи не прив’язували, щоб ніяка шпана, така, як ці компаньйони, не посміла в двір заглядати.

– Забули-и-и-и-и… – заскімлив Ярчик, накриваючи голову руками.

Нічого не забули!

Із кишені штанів повільно дістав Грицько шматок сала й почав розмахувати ним перед собакою.

– Мц, мц, Шарку-у! Іди-но сюди. Так, хороший песик. Сюди, сюди! Молодчина.

І летить те сало через весь двір. Напевно, думає Грицько, воно відчуває себе вільним в останні секунди життя, бо махає жирним боком, прощаючись.
Шарко вирішив, що до сніданку ще довго, а на непроханих гостей він і потім погавкати зможе, тому побіг за ласим шматочком.

– Так, у нас мало часу. Хутчіш, – показав пальцем на сарай Гриць.

– Ну от, дожилися: собаці – сало, а нам нічого! – бубонів Володя, жадібно поглядаючи то на Шарка, то на шматочок сала.
Потім поїси, поїхали!

Як вони вже ті ключі в потемках шукали, як заводили стару колимагу, що противилася втручанню чужинців, як вони, виїжджаючи, протаранили дерев’яний паркан, залишається загадкою. Навіть Шарко присвиснув, покрутив лапою біля скроні й потяг свій скарб подалі від цих пришелепкуватих.

Ну, що сказати: у селі стало на одну корову менше, бо коли Марійка, ідучи на пасовисько, побачила, як на неї жене, сигналячи, машина, то не витримала, відростила крила й легеньким метеликом злетіла в небо.

А взагалі, дісталися-таки до лісу, правда, бік автомобіля об якесь дерево обідрали, бо Грицько плутав газ і гальма… Але то таке! Малі перешкоди. Головна проблема була в тому, що ніхто із цих геніїв не знав, де шукати суницю, а тому всім конгресом було вирішено: спочатку їхати прямо, потім праворуч і ліворуч.

Я пам’ятаю цю дорогу, – казав Ярчик, визираючи у вікно. – Я колись із татком їздив, тільки куди, того не пам’ятаю, можливо, і по суниці.

Та замість галявини з ягодами перед хлопцями розкинулося величеньке озеро. Чиста кришталева вода виблискувала на сонці та так і манила до себе. По мовчазній згоді всі надали перевагу теплій водичці, а кому після цього захочеться ту суницю збирати? І без неї проживуть.

Швидко поскидали одяг у машину, хряпнули дверцятами й пішли, голенькі, жаб розважати. О-о-о, та прекрасна літня погода, про яку можна складати серенади. Плескайся в озерці скільки хочеш!
Накупавшись, хлопці врешті вилізли з води й подалися до машини по речі. А вона… не відчиняється!

– Це що таке? – Володькові широкі брови злетіли вгору аж до чуба й стали схожі на дві перекладини на лобі.

Та ти подиви! Не відчиняється! – крекчучи, Зачепило схопився за ручку, тяг з усієї сили, але дверцята не відчинялися!

Володька і Гриць зіщулилися від легенького вітерцю, сплюнули на руки й узялися за інші дві ручки. Тягли, трясли, гладили, лаялися й сердилися… Але…

– Ах ти ж іржава триклята колимаго! – буцнув ногою дверцята Грицько.

І… о диво! Двері, рипнувши, відчинилися, являючи світу салон машини й купку дитячих лахів.

– Пхе! Ото так! – присвиснув Володя, дістаючи речі й бігом одягаючись. Хлопчата тихо пересміювалися.

– Усе, друзі, їдьмо додому, а то скоро вже дід Панас пропажу виявить! – промовив поважно Грицько, сідаючи за кермо. Парубки залізти не встигли, як водій утиснув педаль у підлогу й машина, буркотячи мотором, рушила з місця. Тільки от халепа! Замість того, щоб здавати назад, вони взяли напрямок до озера.

– Не туди-и-и-и!!!! А-а-а-а-а!!! – останнє, що лунало з «Победи» перед тим, як вона шубовснула у воду.

Перелякані парубки ледве вибралися з тієї розвалини.

– Тону-у-у! – спливаючи, зарепетував Ярчик, махаючи руками.

Пізно-о-о! – в унісон йому закричав Володя.

Вилізли, відкашлялися й тільки-но впали на землю, ніжну, рідну, добру, милу, як почули поліцейську сирену й голос із гучномовця:

– Зупинилися на місці й ні кроку! Складіть зброю й підійміть руки!

У хлопців ледве інфаркт не трапився.

З поліцейської машини вийшов офіцер і… хто б думав, дід Панас!

Це вони! Ці бусурмени зламали мій паркан, викрали авто й мого Шарка!

Бачте, видно, розумний пес вирішив все ж таки помахати нам лапкою і піти у вільне плавання, пізнавати цей прекрасний світ!

– Спокійно, Панасе, я розберуся. Де автомобіль? – звернувся полісмен до трійці, що трусилася, як осиковий листок.
Хлопці одночасно повернули голови до озера й нервово зітхнули…

– Що? Що це означає? Там моя машина? Моя? Моя машина? – дід Панас вирячив очі, хапався руками за волосся й пустив скупу сльозину.

Тааааак… – зітхнув офіцер. – Я вас зараз провчу, розбишаки! Довго нічого такого не те що робити не захочеться, а й на думку не спаде!

Витяг він із кобури пістолет і, не дивлячись, вистрелив кудись убік. Парубки, злякавшись, автоматично пригнулися, впали на коліна. А куля потрапила точнісінько в бджолине гніздо.

Ну що ж, браття наші менші так просто в образу себе не дадуть, тому цілий рій бджіл цілеспрямовано вилетів у напрямку кривдників.

Ви колись чули, як кричить поранений гусак? А корова у баби Хіврі? Чи кабанчик діда Панаса? Ні? Тоді запрошую вас прослухати цей твір у виконанні сільського хору «Крики диких звірів». У складі гурту знаменита трійця: Грицько, Володька і Ярчик – головні солісти. Партію баритону виконує офіцер Мурзенко, партію альту – дід Панас під акомпанемент орди бджіл. Не пропустіть! Квитки безкоштовно!

Поділитися з друзями