Падає спокійний сірий дощ і ксилофоном відбивається на бруківці вулиці Соборності. Тихо ступаю слизькими каменями в мокрих «тімберлендах» і мляво розчиняюся за стіною холодної ранкової зливи.

Кілька днів тому голосний і метушливий куточок Полтави зараз зовсім онімів, опустів і неначе потонув у каламутній воді, що стікала з ринв. Старі будиночки, зазвичай одягнуті в миготливі вивіски магазинів, зараз здавалися такими, як століття тому. Усе навкруги дихало свіжим від дощу повітрям та історією.

Доходжу до кінця вулиці. Це місце було першим у Полтаві, де провели електричне світло. Крізь краплі зливи мені відкривається краєвид на Корпусний сад. Зліва бачу колишній будинок дворянського зібрання, де полтавська знать влаштовувала святкові вечори та бали.

Повертаю на вулицю Європейську. Одразу погляд падає на сквер, який навіть під час дощу здається затишним і теплим. Колись на цьому місці стояла Петропавлівська лютеранська кірха. У стрімкій будівлі велися богослужіння в супроводі органної музики. А зараз сквером пробігають заклопотані студенти, запізнюючись на пари.

Часи минають, усе змінюється… Полтава залишається.

Поділитися з друзями