Вечоріє. Якась «забігайлівка» світить своєю неоновою вивіскою в спробах хоч якось привернути увагу. Непримітні люди ледь хапаються за життя, яке мчить перед очима, кава їх не хвилює. Запитання тримаються за шлейф втоми й тривоги, вони навіть не розуміють, що третина їхніх рішень зовсім їм не належить. Сучасність – гучне визначення з храму особистих переконань геть пов’язаних людей. 

      Дзвінок, який виводить з тиші й самотності в реальний світ, де робочий день не закінчився. Людина, яка сидить за стійкою, дякує за те, що «розбудили». Вона зовсім загубилася, з кожним запитанням усе глибше занурюється в думки, а цей баласт, на жаль, ніколи не відпустить її. 

         Усередину заходить дівчина, одягнена наспіх, розгублена, ніби ось її знову витягли із зони комфорту. Мабуть, тільки ця пасажирка потягу «життя» та бариста, яка вже виконує замовлення, розуміє, що іноді нікому жертви у вигляді виходу із зони комфорту не потрібні. На столі лежить папірець, обірваний по краях, як душа кожної людини, що здолала багато випробувань. 

 – Що це? – якось надто тихо як для фурії, що три хвилини тому порушила повну тишу. 

 –  Це чоловічок. Людиною він ще не став, – надто відверто зі співрозмовницею, яка за тридцять хвилин покине цей притулок думок. Дівчина думала над однією дитячою піснею, коли малювала його. Не зрозумійте її неправильно: малювати вона вміє, але зображення було примітивним. Бажаючи поділиться завуальовано своїм умовиводом, бариста відповіла:

– Крапка, крапка, кома – ось і вийшло кумедне личко, – пояснює вона, обводячи дерев’яною паличкою з-під кави коло. – Ручки, ніжки, огірочок – ось і вийшов чоловічок. Що побачать ці очі, що нароблять ці ручки? Далеко ці ніжки доведуть його? Як він житиме на світі? Не знаємо. Тільки намалювали. Тільки й усього. Залишимо на виховання сучасності, як колись кожного з нас, – уже хотіла продовжити кінець пісні шатенка з волоссям кольору щойно звареної кави, на якій так добре знається, і простягла філіжанку русявій. 

– Сучасний світ позбавляє людину необхідності мислити. Якось так говорив Мацуо Монро, – пояснює русява, опускає очі до кави й продовжує: – Замінює виховання, думки стають правилом, власний погляд – стереотипом, а бажання – рекламні ролики. Усе вже придумано, зафіксовано, розкладено на свої місця. Не думай, а слухай, дивися й запам’ятовуй. Про тебе вже подбали. 

– А потім його переконають, що живе в чудовому світі, бо він толерантний нині до кожного. Люди ніколи не стануть чутливими до проблем інших. Ми обидві знаємо одне з правил життя, але воно продубльоване також на одрі сучасності. На ньому лежав кожен, тільки не всі зрозуміли…

Шатенка впевнилася, що урок вони засвоїли обидві, тому продовжила: 

 –  Риба з закритим ротом ніколи не потрапить на гачок. Тому три рази подумай – і  промовчи. 

Те, що було потім, нам і не потрібне. Ця несподівана зустріч може вилікувати їх. Але це не про те, що потрібно боротися самостійно й сприймати удари життя без будь-якої підтримки. Це про оточення, яке насправді не толерантне до твоєї думки, бо кожен впевнений, що має рацію. 

                       

 P.S. Що ви, що ви! Дуже важливо, щоб виріс він відважним, сам зумів знайти дорогу, обчислити розбіг. Це важко, це складно, але інакше неможливо: тільки так з чоловічка, вийде людина!

Поділитися з друзями