Дощова осінь – пора сірого смутку. Світ знебарвлюється, чорно-білі кольори затушовують вулиці одноманітних міст. Однакові люди із однаковими сумними масками на обличчях пливуть повз бетонні коробки-будинки. Очі блищать сірим золотом, колись прекрасним та живим, а нині байдужим, мертвим. Осінній світ здатен сховатися в найменшу торбинку, його хиткі стіни тріщать від дотику пальця.

… Але в ту ж мить, коли споглядаю байдужі перегони краплинок дощу на вікні, помічаю одну деталь, що контрастує із одноманітністю навколо. Пальто. Не чорне, без жодного відтінку сірості, і навіть не біле. Воно синє. Єдина барва. Можливо, це відголос літнього неба чи бездонних океанів, можливо, віддзеркалення очей майстра на тканині чи волошок біля хати. Сяйво кольору мерехтить, висвітлюючи обличчя перехожих. Придивившись до негармонійної краси кожен скептично оцінює дівчинку – володарку барв. Нічим не відрізняється від натовпу навколо: очі безбарвні, губи білі, риси обличчя нечіткі. Іншим разом цю особу ніхто б і не помітив. Та, власне, і зараз помітити дівчинку важко. Якби не пальто…

Мій автобус зупиняється – пірнаю в сірий світ. Шукаю поглядом кольори. Але веселку на осінніх вулицях затуманив океан людей, депресивних посмішок. Синє пальто потонуло, безбарвна дівчинка геть знебарвилася. Щоправда, тепер бодай хоч хтось на зупинці згадав мамині очі, дитяче літо, водойму в лісі, квіти на підвіконні. Сині…

Буде інший день, інший Всесвіт барв, геть інші мрії та думки. Лише сьогодні мою увагу полонило синє пальто… Що ж, завтра одягну хоча б зелених капелюшок – згадаю запашні трави.

Поділитися з друзями