Якось уночі, коли я вже майже спала, явився мені дідусь, який відійшов у кращі світи багато років тому. Він завжди був переконаним, що сусідня країна- агресор ніколи не була нашим братом. Це досить дивно звучало з вуст директора школи за радянських часів.

Так хотілося йому було сказати, що ті слова були пророчими, що кожен день наша країна втрачає найкращих синів та дочок. Що економічний розвиток відкинуто на сорок років назад. Що ми сидимо без світла, тепла й води. Що лунають сирени щодня, що ми сидимо в підвалах і сховищах. Що син його, мій тато, з перших днів добровільно став до лав ЗСУ захищати країну від загарбників.

Як добре, що дідусь не бачив цього невігластва й жаху. Що в нього не відібрали надію на світле майбутнє нових поколінь. Скучаю й сумую за ним…

Поділитися з друзями