Останній день, щоб залишитися живою. Та прогулянка, яка добігала кінця. Приречені стосунки. Ні краплі відваги в очах. Лише вітер у голові та сотні думок.

Відвези мене до лісу та закопай, бо день догоряє. Ти ж цього хотів! Ніяких слів, лиш подумки віддячити одне одному. Подивись, як краплі дощу стікають моїми щоками, які нещодавно червоніли від любові. А зараз ти закопуєш мене в лісі на порожній галявині. Ні слова не кинув ти з вуст. Порожні, холодні очі закопували мене все глибше й глибше… Така історія життя.

Усе починалось як уві сні: галявина, повна квітів, сміх та радість наших душ. А зараз ти залишишся сам…

Не глянув на мене навіть тоді, коли закопував. Не було у твоїх очах любові… Не було… Ти залишив мене й мовчки віддалявся… Навіть не озирнувся… А я німа лежу в надії заглянути у твої очі… Пізнати в них колишнього тебе… Не пізнала…

Мої думки колись проростуть квітами… Росяними… Колись…

А вже завтра мене знайдуть глибоко в землі. Хоча ще вчора ми літали в небесах…

Поділитися з друзями