Ось і настав ще один вечір. Життя хиталося червоною ниткою. Сонце розлилося мандариновим соком із нотками ванілі.

Ці рядки написали себе самі. Сидять зараз  у кутку з винними очима й спостерігають за небом.

Моє холодне чоло обпікає твої руки. Я дістала зірку з неба й поклала перед тобою. Поглянув, посміхнувся дивно й пішов далі. Мабуть, це  була та сама остання зірка в моєму серці, що горіла для тебе… Мої коси лягають хвилями, коли легкий вітер грайливо прибігає й заколисує в обіймах.

Спини мене, якщо я знову бажатиму з тобою говорити, якщо знову хотітиму цілувати кожну літеру твого імені. Час не повернути, бо навіть зараз, коли  пишу це слово, годинник вперто відраховує хвилини. Ми бачилися з тобою востаннє. І, знаєш, так краще. Краще, коли немає до кого линути під розпеченим сонцем, яке душить і насміхається. Краще, коли не чекатиму твоєї посмішки на звичайний жарт. Так краще… Але хто сказав, що легко?

Ти ніколи не відпускав мене поглядом, але й не тримав вчинками. Дарма. На вулиці пахне росою, колоссям та свободою. Навіщо насичувати тишу гірким звуком заводів, криком подружніх сварок та пораненим птахом, який скаженіє від лютої болі? Починай помічати дрібниці. Невже ти не розумієш, що з дрібниць починається наш день?

Сонце, мов крапля олії, підіймається до небес, пташки виспівують балади про життя… Ти тільки прислухайся… Учися слухати не тільки себе…

Я скільки разів обіцяла, що більше ніколи не писатиму до тебе… Але серце кричить і змушує викладати ці слова на папір силою.

А ти все одно не чуєш… Умієш слухати тільки себе…

Поділитися з друзями