А я була комахою, жила на квітці білій. На квітці білій, що стояла рівно… Жила…
Усе життя ми мов маленькі створіння, які так наполегливо намагаються стати величними та закарбуватися в очах інших. Шлях людини – складний процес, як і розвиток рослинки. Вітер із землею дають, неначе батьки, квітам, а сонце з дощем роблять сильнішими та мудрішими.
Природа не потребує від нас шаленої віддачі. Бо любимо її за те, що вона просто існує. Звичайна, але загадкова. Непримітна, непоказна частенько, але така важлива:

Велика простота –
найвища досконалість
(Б.- І. Антонич, «Свята простота»).

Дивні, дуже дивні ми. Як троянда, зачаровуємо коханих собою та так болісно ранимо їх учинками, словами. Мабуть, у цьому й криється наша загадковість. Рідна для себе та відчужена для інших.
Ми, як і природа, не вимагаємо від рідних людей великої жаги. Не чекають такого, мабуть, і від нас. Бо рідні як зорі, що роблять наш шлях світлим та легким. Зіркова гармонія є важливою, і

Від зір залежить наша доля
(Б.- І. Антонич, «Дует»).

* * *
Наш Всесвіт – це поляна,
А ми, квітки усі,
Ростемо рівно й вправно
Шукаємо сенс у житті.

Прості, але цікаві.
Таємні, як світи.
Мій друже, стань початком
Нового світла в тьмі.

Поділитися з друзями