Ауреолін зелений

– Якби перед вами поклали коробку простих олівців, де були б лише надто тверді та м’які, перо павича, акварелі та фіолетову ручку, то що б ви обрали?

– Акварель.

У світі мільярди людей, а мені як ніколи самотньо. І скільки раз уже писала на цю тему, запевняла себе й усіх, що змирилися, а воно болить-болить-болить…

Відчуття всесвітньої непотрібності на контрасті з тим, що постійно топчуся між людей. От що-що, а як жити із цим я навчилася: вкладаю душу без останку в роботу, проєкти, наукові праці, забиваю весь-весь час марудними справами та на сон від сили лишаю години три. Такі собі ліки від болю, бо за виснаженням мало що лишається гуляти в голові.

Емоційні гойдалки як аксіома настроїв. Ллю сльози про те, що вкотре спіткаюся. Купа маленьких дрібниць нашиваються щільними стібками одна на одну, не пропускають повітря. Задихаюся. Наді мною хтось із вище точно знущається й перефарбовує світлі стіни тунелів у чорне. От тільки цей хтось забув викрутити лампочки. Ніч пахне гвоздиками, мохом і ледь ладаном. Лише так не стуляються очі, бо відчуваю життя по шкірі й венами. Пульсує, тікає, крокує.

Кілька днів тому додала до своєї палітри ауреолін зелений. Згадала слова про колір надії, про те, що маю когось невидимого завжди поряд: у янгелику, у візерунках на руці й навіки зашитого в серце. Не така вже й самотність з кількох мільярдів людей, якщо так подумати. Правда відтінок фарби злегка не той, та хіба це має сенс, якщо виявляється піщинкою на тисячі кілометрів пустелі?

Їдке й колюче відчуття. Загнана миша собою ж в нірку. Не маю права бути надто близько – сильно обпікає. І хай якби лише мене… Капут Мортуум висох, проте так і не зник із палітри. Не вішаю замки, не брешу на питання: «як справи?», але навмисно мінімізую й без того короткі зустрічі до значення, близького нашої безчасової вічності. Моє «люблю» трансформувалося в мовчання, бо бережу тебе й тримаю в собі зло.

У нічну пекельну чорну зливу стискає ребра до неможливості дихати. Серце б’ється надто часто, попіл падає на підлогу, руки тремтять, сильно паморочиться, а перед очима пелена й стоп-кадри короткочасного, але такого тоді-завжди потрібного. І в цю мить власна стіна рушиться.

Горизонталі душі проєктуються до лінії заходу сонця. Легенький порив вітру скидає капелюх і рушить роками старанно вибудувані принципи. Пасма лізуть в очі та лоскочуть нарум’янені щоки. Від чогось так тепло й водночас щемно. Оксиморон: вечір дотліває, а душа півпрозоро пише ранкові етюди, роз’яснює в голові невидимі суперечності.

Хочеться в обійми. У десятки раз тепліші, за материнські. І під ковдрочку. Щоб хоч на мить перестало боліть…