Знімкувати автопортрети – окремий рівень складності й задоволення. Перепробувала купу методів, щоб знайти найконкретнішу візуалізацію власних емоцій і станів: пісні, проза, картини, вірші. І, врешті, найвдалішим виявилася фотографія. Фіксувати дійсність такою, яка вона є. Фіксувати почуття без викривлення прямолінійного у вигаданий вектор. Без солодко-ванільної віддушки, без утаювання надважливих аспектів за метафоричними образами. Тільки прямо, сухо «в лоб».

Об’єктив без автофокусу – фільтр зосередження на дійсно важливому у голові. Малюю завчасно ескізи, вивіряю композицію кадру. Досліджую від загальних планів до найтоншої травинки вздовж і впоперек кожну обрану локацію. Довіряю штативу й розрахункам фокусної відстані більше, ніж асистентам чи стороннім моделям на пікселях матриці. Вимірюю кути падіння й заломлення сонця, щоб вхопити стан того самого. Переглядаю на місяць уперед прогноз погоди, щоб відповідав настроєвим прибоям, вираховую, о котрій годині за двадцять вісім днів треба бути на завчасно визначеному місці в потрібну годину з урахуванням похибки різних меридіанів. Яким потягом дістатися іншого кінця країни, щоб уписатися до хвилини в плани. Така вона – арифметика мистецтва для фотографа.

Знімкувати автопортрети – спосіб прийняти себе, власні емоції та стани як нормальні. Поглянути на зовнішність під іншим кутом, не відбиту в дзеркалі кривими діагоналями. Не приймаю ретуш на постобробці в жодних її проявах чи краплях. Видозміни лишаю художникам, котрі голосно кричать: «А я так бачу!».

Φωτός. Γράφω.

Αὐτός. Portraire.

Бачити світло в собі та його записувати, щоб не забувати, з чого зіткана насправді моя душа.

Поділитися з друзями