Кожного разу, чуючи нестерпний гул сирени, ми хапаємо найцінніше – себе. Перескакуючи з однієї сходинки на іншу, інстинкт самозахисту починає відлік досить коротких, проте найцінніших секунд життя. Вибігаючи з холодного, повного небезпеки найріднішого куточка домівки, ти не знаєш, чи зайдеш туди ще раз, чи ні.

І одразу згадуєш, як силоміць відчиняв такі важкі двері, не діставав до ручки чи забував ключі від під’їзду. Кивав головою новим сусідам чи тікав від батьків до друзів. 

Дім… Енна кількість цеглин, що скріплені розчином. Раніше чимдуж тікали туди від проблем, дощу чи нав’язливого прихильника, а зараз хочемо якнайшвидше покинути, аби відчувати себе в безпеці.

Як швидко змінилися поняття захисту… Хтось тікає до інших земель, змінює місце проживання й  відрікається від війни. Заради безпеки, кращого життя чи самозахисту. 

Добре, фізично ви в безпеці, та чи на душі так само? Коли там, де ти бігав, ступав босоніж, вдихав аромат рідного чорнозему, тепер яма бруду. Бруду, який приніс разом із собою той, хто так сильно непокоїться чужим єднанням.

То чому хтось вирішив, що я втікатиму зі своєї домівки? Налякав фізичними символами й гучними заявами? Прирівняв мою безпеку й життя до мінімальної відмітки?

Я відчуваю в безпеці себе тут, удома. То чому мене хтось має зламати? Чому домівки, які люди створювали все своє життя, має хтось забрати, розбомбити, зруйнувати? Чому хтось, хто назвав себе людиною, може розпоряджатися чужим життя? Чому мої сльози повинні перетворюватися на горе, на сум від новин чи дзвінка рідної людини, що так сильно хоче повернутися назад?

Чому хтось вирішує створити мені небезпеку? Бо це є ціною мого життя? То хай забирає… Проте нóша, що він взяв на себе за десятки тисяч душ, сама його згубить. І ще не раз згадуватиметься в історії, як хтось вирішив забрати в українців дім. Але не зміг!

Ми з України!

Поділитися з друзями