Ти дивишся на небо й бачиш зорепад. Десятки зірок , палаючи, падають на землю в повній темряві, ніби ангели спускаються до нас. Боже, як же це гарно! 

А потім чуєш вибухи… І розумієш, що то були не зірки. То град. Вогненний град. І ти біжиш стрімголов від цих «зірок», адже здається, що настає армаґеддон і всесвіт падає донизу. А ти намагається впасти нижче. Ще нижче. Щоб не дістали.

І ось, сидячи в сховищі, чуючи рик сирен та плач дітей, ти повністю переосмислюєш свої цінності, пріоритети та життя загалом. 

І починаєш відчувати провину. 

Як це так, що в інших містах люди помирають під завалами, втрачають близьких і ховають їх у дворі багатоповерхівки, а ти в безпеці? Я роблю замало!

З часом це переростає у злість. 

Та з якого дива хтось вирішив, що він має право отак руйнувати життя мільйонів людей? Як можна підтримувати вбивцю? Диктатора!

Потім думки лізуть у питання вічності та дороги життя. 

Може, мій народ приречений долею на вічну боротьбу за свободу? Може, ми маємо довести, що гідні волі якійсь надприродній силі? 

І ось, сидячи в сховищі, чуючи рик сирен та плач дітей, маєш купу питань і ще більше думок. Хочеться взяти цей клубочок і потихеньку розмотувати, сортувати нитки за кольорами й типом пряжі, розкладати на поличках за категоріями. 

В інтернеті пишуть, що у вільному есе має бути чутко виражена думка автора. Тож ось моя головна теза словами Кобзаря: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає». Нашого бога звати ЗСУ. Він ніби Шива, у нього багато рук. А наших нових янголів називають волонтерами. Апостоли – це тероборона. З такою підтримкою, таким духом боротьби друга армія у світі шансів немає на перемогу.

Поділитися з друзями