Моє безсоння заполонене думками про неможливість. П’ять зірок до неба не вистачає… З кожним днем трикляті душогуби крадуть по одному світилу. Від сирості довкола не запалюються сірники, не горять вогники в наївних котячих оченятах. Збираю вугілля під подушку, натомість мерзнучи від холодного подиху страшної ночі. 

Цвіркун давно дограв п’єсу на скрипці, обійняв смичок та вклався спочивати, щоб з новими силами повторити концерт. А мені обіймати нікого… Мене обіймати нікому. Хто ж знав, що прихід уже торішньої весни накреслить такі пунктири? Хто ж знав, що передвісниця-осінь влучить інеєм у мішень? 

Сніг розтанув у квітні остаточно, згодом кульбабами поросла душа, злетіла до хмар, спустилася з першим золотистим дощем на землю. Тепер же сама посіяла квіти весни на серці. Коли зацвітуть?

От моє безсоння й думає-гадає, що то за насіння й чого очікувати. А головне: коли?

Поділитися з друзями