Ночами обожнюю заглядати в чужі вікна з моїм єдиним надійним компаньйоном – котом! А що поробиш, коли зірок не видно, а на романтику тягне? На жовтогарячих екранах постійно вирує життя, а я тим часом пірнаю в спогади:

 – А боятися щастя нормально?

  – Хіба що сполохати його!

Прокидатися наввипередки з сонцем, аби не проґавити листоношу, яка третій місяць не знайде мого листа! Сумувати, що досі не дійшло. Майстерно запізнюватися на уроки, бо на перерві під сходами їли виноград. Евакуюватися до музею, коли хочеться втекти не від людей, а до епохи.

Чекати завершення карантину! «Життя починається знов: поховайте телефони!» Повільно натягувати гетри й думати, що ти — акторка кіно. 

Однак поспішати на рок-оперу. Захворіти. Сильно й надовго. А ввечері отримати повідомлення: «Завтра приїду. Буду лікувати тебе варенням!» Хвилюватися на кухні через роботизацію суспільства. 

Шукати відповіді в науковій роботі. Усе-таки отримати листа від адресанта! Писати про те, що болить, і відчувати серцебиття мистецтва. 

Боятися щастя?

Поділитися з друзями