Я репресую ці спогади, як тільки ти прочитаєш їх. Тож запам‘ятовуй деталі, якщо захочеться відродити хоча б краплинку порозуміння між нами…. я була з тобою щирою. В усьому… принаймні — намагалася. І зараз я тебе відпустила, але ці чорні вуглики залишили на стінках серця послання, яке і досі нуртує мій світогляд.

Скажи, невже ти дійсно хотів випалити в мені себе? Оце, щоб назавжди, щоб єдиний. Невже ти й справді хотів мене прив‘язати, знаючи, що для мене це лише спроба розправити акварельні крила? Я ж тобі щиро зізналася в цьому. Іще тоді, коли ти зачав вибудовувати леткі повітряні замки. Ти вдав, ніби розумієш, але потім. Ой, що ж почалося потім… ти вніс моє ім‘я ледь не до лику святих, прирівняв із сонцем та охрестив маною небесною. А я… а що я? Звичка рятувати знедолених по-зрадницьки нагадала про себе. Ні, ти абсолютно нормальний хлопець, але тобі було зручно грати ту роль, чи що….. я відчувала попіл. Там, де була майже залізобетонна впевненість у справжнісінькому коханні — булькотіли недопалки твоїх віршів. Таке собі видовище: зелені, покоцані, з облупленою фарбою. Ні-ні, я не применшую їхньої вартості, але банально не розумію: у чому підступ?

Тоді мені перекрило горлянку. Просто в якийсь момент забракло сліз/емоцій/духу. Ніби хтось у секунду закоркував вулканічну магму в пляшку з під пива… Іноді здавалося, що це навіть нормально — підносити до серця кофеїновий зашморг і не дозволяти внутрішньому голосу хоча б щось випалити. Господи, як же він кричав ночами: «Тікай, тікай доки в тобі хоч щось живого залишилося. Тікай, будь ласка, тікай….»

Але знаєте, що було найстрашніше? Доки я от так тихенько сходила з розуму, усе було нібито нормально. Ти цінував мене й мало не на руках носив. Та щось мене відштовхувало. Страшенно, болісно. Можливо, хтось би й позаздрив: «Тебе люблять, а ти? Тьфу, краще приймати любов, аніж дарувати». Мабуть, я просто так не вміла. Тому й брикалася всім тілом.

Ні, я щиро шукала причину. ЧОМУ. ТАК. Прагнула вхопитися хоча б за соломинку потенційної істини. Це болото із «пробач мені, я в усьому винен» затягувало жахливими темпами. Хтось нещодавно закинув мені: «Та… ти його просто не любила!» що, от так ПРОСТО? Навряд чи моя душа здатна сягнути настільки низьких децибелів. Чи ви дійсно думаєте, що коли твій світ спресовується в маленький брусочок, винний лише не здійснений вибух гормонів?

Хоча я не шукала винних. Навіщо? Коли постійно беруть усі промахи на себе, це починає зводити з розуму. Прийняла для себе рішення: утекти від усіх порад та відкрити рота всезнайкові.

-Ну що, серденько, вітаю(!) — я тебе уважно слухаю.

То було ох як не легко. Щемко, млосно, лячно. Та я випила ту правду, що по вінця наповнила мою плоть. Мала піти красиво. Аби в нас лишився шанс відродити себе на попелищі цього божевілля.

То було важко. Мабуть, уперше пізнала найстрашніший вид руйнації, коли от так: глухо й з відстороненим голосом. Та я знала, що роблю правильно. Чесно. І цього було досить.

Знаєш, той попеловий запис на серці намагаюся вивітрити, бо знаю, що іще стрінемо своїх. Я тебе вже давно відпустила.

І ти мене, прошу, теж.

Поділитися з друзями