Гірчить у степу розжарена трава під нещадним сонцем. Душить спека, душить пилок польових квітів. Настільки душить, що інші відчуття тьмяніють на тлі терпкого болю.

Пʼяти коле висохла, убита зелень, падаю на коліна й ударяюся обличчям об тріщинки землі. «Боги, дайте мені води!»

Раптом небо огортається індантреном. За кілька хвилин не лишається й сліду від спеки. Різкий вітер розплутує вузлики душі, дарує бажану свободу й прохолоду, ділиться силою. Вдаряє мажорний акорд по струнах тіла. Починається злива. Підставляю обличчя під крапельки, усміхаюся небу, дощ змиває із мене крові річечки й плямочки.

Степова дорога жадібно ковтає воду, суха трава змішується із землею й стає мʼякою, мов подушка. Вітер бʼє у спину, свистить, летить уперед і запрошує рушати за собою. А я ведуся на його гачки, вимикаю сумніви й наздоганяю.

За колишнім горизонтом відкривається новий: дрімучий ліс, зарослий мохом від коріння до верхівок сосен. Він прикриває мою голову від дощу, ділиться баладами, натягує ковдру спокою із нотками блаженного сну. Мохові перини, як хмари у небі, невагомо огортають, поглинають та ховають від зовнішнього світу. Здається, що ще мить – і розчинюся цукром у бергамотовому чаї: настільки добре, що втрачаю звʼязок із реальністю. Поступово осідає туман, проти волі стуляються очі. Вдих-видих. У роті загірчило. «Дайте меду до цієї води…»

Розплющую очі. Довкола мене біла пустота. Немає збитих колін і фантастичного відчуття сили водночас із невагомістю. Чому так мало, ніби то лиш сон, чи це я зараз у якійсь із хмар уві сні? Схоже, треба пігментованішу воду…

Поділитися з друзями