Час… Спішить, і сам не знає куди. Нікого не чекає. Малює на вікні візерунки, нашептані долею на вушко. Сипле пісок надії крізь пальці. Кружляє в танго з потаємними думками. Видряпує дивакуваті послання на скелі. Ночами відвідує найпотаємніші сни. Ховає несподіванки під скляним ковпаком.
Із його полону не вирватися нізащо. Міцно закував у сталеві кайдани тіло й думки, не дає емоціям, що вирують, спокою. Обіймає розум лавандовими квітами чи огортає свідомість колючими дротами. Комусь дарує на блюдці із золотавим обідком благодать, а комусь підносить у долонях розпач і тривогу.
Викинути б його на смітник, чи змити водою, чи поховати на кладовищі. Сама наперед знаю, що не вдасться. Його ні розстрілом не винищити, ні рокам не зістарити, ні силою думок не підкорити. Доводиться лише ділити з ним місце за кухонним столом із горнятком кави та чекати, доки не охолоне. Кава чи час?

Поділитися з друзями