Чекаю…
День за днем я невпинно чекаю тебе, закутавшись у марево ночі, але ти наполегливо не дістаєш накреслену карту моїх крихких думок і звертаєш із призначеного Долею шляху. Байдуже, що розтерся графіт папером і не знайдеш все одно правильного шляху. А знаєш, між нами зачаїлася прірва довжиною в кілька десятків метрів, що заблукали серед фальшивих зірок і… Крапок.
Місяць за місяцем й ось уже рік я не стомлююся ні на мить писати тобі лавандові листи. Замість чорнила – мої сльози та кров. Намагаюся відтворити абстракцію почуттів і думок, але все даремно. Годинник ніби зупинив важкий подих печальної осені. Пишу про те, про се – і все без сенсу й конкретики. Усе одно не прочитаєш мої окрилені послання, бо в тебе ж стільки буденного сірого клопоту.
Ми занадто різні: ти любиш босоноге літо, а я – льодяне серце зими. Закохана в Коельйо та Бронте, а ти зовсім не читаєш книг, кажучи, що прісно й нудно. Літаю перед снами поміж лабіринтів мрій, а ти постійно стомлюєшся й відразу ж вимикаєш уяву, відповідаючи тим, що по-дитячому поводити себе не будеш.
Минатимуть десятиліття, але я все одно чекатиму на твою появу в моєму місці призначення, позначеному на карті рожевим хрестиком. Прошу, пам’ятай про це.
Тепер цілую. Memento. Sentit. Vivet.
Коментарі до публікації: "Чекаю…