Краплі дощу заплутують моє волосся, зовсім скоро й туш із вій потече, але думки зовсім не про це. Одяг ніби за єдину мить промокає до ниточки, холод пробирає аж до кісток.

Здається, потрібно було б бігти – а вже пізно. Дощ обіймає мене міцно й не хоче відпускати. Усе втішає мене, говорячи зі мною скрізь, просить не йти додому. Від самотності розплачеться ще більше: усе пригадує свою кохану, яку бачив так давно. З яким же теплом він розповідав мені про цей біль: « Її волосся було настільки золотим, що осліплювало мені очі. А вони сяяли яскравіше всього, що я тільки бачив. На жаль, міг дивитись на милу тільки крізь веселку, але ж як я сумую за тими барвами…» Ось чому самотужки дощ не може заснути: він шукає ті яскраві очі, які не відведуть погляд, не побояться його, а лише розділять смуток та заколишуть.

Він обіймає мене кожного разу міцно, а я й не проти. Кожен думає про своє, відчуваючи холод, а з тим і тепло цих наших посиденьок.

Поділитися з друзями