Кожне слово вдаряло мікроімпульсом і розносило вщент будь-які захисні механізми. Гра шпильок набирала обертів, а рівень напруги перевищував 220 вольт. Наша боротьба точилася на межі кохання й ненависті, розуму й серця. Стерпіти це було неможливо: отрути одне в одного влили вдосталь! Захмелілі від гніву, ми продовжували боротися за власну честь!

Тільки вперед!

Наші слова конденсувалися з повітря: кожної хвилини каміння пробивало вразливі нитки порозуміння. Самоконтроль давно втрачено. Ця симфонія сягала мі третьої октави й стримуватися більше не вдавалося. У хід пішли «давно забуті ситуації», колишні симпатії, слабкі побутові місця, криві погляди й триповерхові вислови. Так. Ми зналися на тонкощах військової справи.

Театральна вистава сягала апогею!

Їй богу, краще б мати все тіло в синцях, аніж у прокльонах. У цю мить застосовую заборонений прийом – поцілунок. Її рідний запах й персикові вуста – єдине, що мені потрібне в цьому всесвітньому хаосі. Був то дипломатичний чи егоїстичний крок – не знаю. Головне, що ми склали нашу зброю. Коли в задушливих обіймах не лишилося й граму норовливості, вона зізналася:

– Любий, мене так змучили наші ножі..

– То, може, змінимо зброю?

– І нарешті поставимо крапку?!

– Це не крапка, а кома…

Поділитися з друзями