Карл Саган колись порівняв людей із метеликами, які живуть лиш один день, а думають, що то була вічність… Так, тоді, виходить, я багацько прожила! Часом і за сто років можна не зрозуміти: живий був чи вмер ненародженим. А мені, без сумніву, пощастило: я майже безсмертна, бо маю свої неповторні моменти. 

Коли квіткове повітря пронизує легені холодом, як цієї весни, рятуюся краплинами життя. Ось, наприклад, улітку мене заполонила армія мурашок десь на околицях Полтавщини. А ці райдужні шкарпетки стоптали вулиці самостійно відкритого міста. Онде заховалися усмішки перехожих, що чули моє освідчення світові.

М’ята, терпкість, кленовий сироп: треба було наживитися так, аби взимку від власного вогника грітися! І, знаєте, вдалося! 

Ціную вічність, що розлилася нейронами!

Поділитися з друзями