Обертається повний місяць навколо квартири з пошарпаними вікнами. Ми сидімо на дивані, дивимося на те, як листя стелить ковдру під тополею. Ти пішов на кухню зробити чаю. Такі вечори створені для того, щоб загортатися в м’які плетива та розливати венами гарячу рідину.

 – Побільше цукру, будь ласка! – кричу тобі на кухню. – І тістечка з пудрою!

Хочу згадати на смак солодке літо. 

Ти приніс дві склянки чаю, а далі… Усе немов у сні.

 Підлога покрилася тоненьким білим шаром. Сніг? Пил? Що літає в повітрі та стелиться під ногами? Барабанить град у шибки, а в нас зібрався симфонічний оркестр навколо журнального столу. Я хотіла взяти мікрофон і співати балади про кохання, та тільки ступила на підлогу – послизнулася. Крига вколола ступні. Ти кидаєш мені ковзани, я зав’язую шнурки та лечу… Проїжджаю верби з кристалами в сяйві софітів замість листя. Хапаю тебе за руку – і ось ми вже спускаємося вздовж проспектів до вогню. За ним видніється гора.

 – Пішли! Давай! Там гарно буде споглядати зорі, – і руками деруся до вершини.

Піднялася наверх, от тільки ти впав ще в підніжжі та дереш нігтями каміння під собою. Сідаю на край, звішую ноги, мотиляючи, як дитина. Підкидаю сніг, дмухаю на нього з долонь. Ти вже, певно, заснув, так і не піднявшись на скелю. Споглядаю золоті переливи горизонту знизу, срібне марево над головою. Кричу про те, чи не це зветься повним щастям. 

Світає. Притискаю коліна до грудей, сніг дбайливо вкриває тіло ковдрою, ховаючи од морозів.

***

Голова болить. Прокидаюся. Твого тепла немає поруч, як це буває завжди. Оглядаю квартиру, бо заснула на дивані у вітальні, а не в м’якому ліжку. Помічаю тебе. Сопеш й усміхаєшся, от тільки крізь біль, що видають насуплені брови. Лежиш на килимі біля дивану, мов кіт, що стереже сон, бо його правильно виховали. Вдихаю повітря. Сиро. Певно, уночі був справжній осінній дощ, а нас одурманила зима. Уві сні й на яву. 

Поділитися з друзями