Дамба

Я боюся порвати тоненький зв’язок, зітканий зі сліз, сумнівів, поривів щирості та безмежної вдячності. Чомусь холодно від твоїх очей, хоча раніше грілася, немов сиділа під ватрою. Кажеш, добре, що совість є, тільки мене вона безжалісно гризе, знімає скальп та барабанить не в такт дощем по мізках. Ладна розчинитися цукром у снігах, тільки б притулитися до тебе хоч на трішки. Мрії збуваються, мріяти не шкідливо. За цим принципом заспокоюю хвилі та в думках-ілюзіях черпаю силу.

Сміливість ховається щоразу, як чую твій голос та дихання. Заспокоює. Я – море. Ти море розхвильовуєш. Являєшся вже не примарно, а на яву. Янголом спускаєшся з небес. Гублю дар мови, укотре пропускає удари серце, а слова не вʼяжуться в логічно вивірену павутину. На відстані знаходити послідовність та втихомирювати емоційні гойдалки куди простіше. Твоє ж явління розхитує мої канати з неймовірною потужністю, а я безголівно піддаюся та вигадую привід, щоб скоротити дистанцію якнайшвидше.

Так склався пазл, що мої цікавості вплітаються у твоє коріння, знаходячи між ним достатньо повітря. До знайомства б у житті не повірила, що, здавалося, різні вектори спираються на одне каміння. То чому ж щоразу після відвертостей і відкриттів примножуєш вузлики на кольчузі від мого просочування у твоє життя? Я занадто обпалюю й без того поріділе волосся? Що ж, це – факт. Вогонь виривається назовні, як би настирно його не приборкувала. Знайди ж у відповідь у собі силу прийняти таку сутність, чи я не достатньо стараюся врахувати масштаби імовірності нанесених ран? Після наших розмов лишається низка відкритих… запитань. Додаю чергові до копилки.

Мені боляче. Лихоманиш іграми в мовчанку. Ломить тіло від німих монологів. Хотіла б обійняти й сказати: «Так не можна…», але тримаю всередині пориви вітрів, нашаровуючи й нашаровуючи чорноту клаптями. Колись усе-таки прорве, і боюся уявити радіус пекла, який розгорнеться між нами. Загартований метал без дбайливого ставлення теж псується, покривається іржею й урешті – ламається. Не муч, не здирай без анестезії шкіру, не вивільнюй мою темряву, прошу!.. Усміхнись у відповідь, або просто йди. Балансувати вже не можу.

Я розкриваю руки та кладу на плечі вітру. Неси мене в будь-які світи, лише б сховатися від цього болю. Якби-то зберегти в душі дитя та не торкатися тривких моментів солі… Закамʼяніла оболонка од життя перегноїлася, прорвалася, мов дамба, та нищить те, що залишилося в руках – маленьке серце вирваного щастя, промінчик, вкрадений у кращого буття. Із намальованого аквареллю саду. Де досі не порвався наш зв’язок, де паралелі в перспективі мають точку сходу, де нема натяків на ілюзорний монолог, де між вогнями правлять мир і згода.