Краплі дощу повільно стікають шибкою старого вікна. Уже холодна кава стоїть на запиленому столі. У кожній краплинці чорно-білий космос, що зливається з тінню падаючих зірок. Почуття змішалися з ними в старій склянці. Чи будемо знову, загорнуті в ковдру, дивитися записане на касету життя, але так і не зможемо нічого вдіяти? Як завжди, разом, подумки домальовуватимемо нездійсненні кольорові мрії… Чи довго це триватиме? Можливо, вічність…
Світло, камера, мотор! Стоп! Знято?
Чи правильно підібрано амплуа? Місце, час, всесвіт? Момент, який ставить відлік на паузу, у наших понівечених думках. Я знаю, коли це! Не хвилюйся, нас там немає… Ми розщеплені на атоми та перемішані з попелом космічних зірок. Десь там, в іншому вимірі, шукаємо кращої долі. Блукаємо коридорами ілюзорних бажань…
Невиправні дурники! Досі віримо в щастя… Незнане, дивне, яскраве… Воно м’яко крокує поруч із нами, змушує просинатися раніше за сонце, гуляти вночі під світлом міських ліхтарів, кохати й бути коханими. Щастя зі смаком солоної карамелі. Те саме, що спалює наші картини на бетонній підлозі та розмальовує стіни безликих багатоповерхівок.
Час допити холодну каву! Давай залишимо кінець фільму на потім…

Поділитися з друзями