У родині Дмитренка до енергонезалежності ставилися серйозно. Тато ще в листопаді схрестив старий велотренажер із динамо-машиною від трактора, тому на Святвечір ми не просто вечеряли, а «виробляли контент». 

— Крути, крути, синку, бо холодець не застигне! — підбадьорював тато, поки я викручував на педалях 220 вольт для гірлянди. 

Цьогоріч наш Дідух був особливим. Крім колосків, мама вплела в нього мідний дріт і декілька конденсаторів. Ми називали його «PowerBank–чудотворець». Матуся сказала, що це символ незламності: він накопичує літнє сонце й потім роздає його, як Wi-Fi, коли навколо «блекаут» і пітьма. 

Щойно на небі зійшла перша зірка, світло в районі зникло за графіком. Але в нашій хаті почалася справжнісінька магія. Ми запалили свічки, які мали дивну здатність: вони світили не лише на стіл, а кудись всередину кожного із домочадців. Це саме те «внутрішнє живлення», яке в українців активується автоматично, якщо вимикають зовнішнє. 

— А тепер, — прошепотів дідусь, дістаючи з кишені старий ліхтарик, — будемо ділитися зарядом. 

Він спрямував промінь у вікно на сусідню дев’ятиповерхівку. Там, у темній шибці, раптом блимнуло у відповідь. Потім ще одне. І ще. Це було схоже на передачу даних у квантовій мережі: «Ми тут. Ми живі. Ми єдині». 

Раптом із кухні почулося дивне гудіння. То кутя в мультиварці, під’єднаній до татового винаходу, видала переможний сигнал. 

— Є контакт! — вигукнув тато. — Енергія злаків перейшла в електричну, а тепер — і в гастрономічну! 

Уся сім’я сіла за стіл. Казково сяяла ялинка, заживлена від любові та трохи від акумулятора. Було і сумно (бо десь там, у степах, хлопці ловили іскри не від гірлянд), і радісно (бо ми разом). 

Найстрашніша темрява — це та, що всередині. А поки ми вміємо сміятися над порожніми розетками й заряджати серця від усмішок одне одного, жоден дефіцит потужності нам не страшний. 

Христос рождається! Вимикайте сумніви, вмикайте світло в душі! 

Поділитися з друзями