Нещодавно ми сім’єю вирішили поїхати до Канева. Дорога вабила кольорами осені й радувала красою неповторно.

Звісно, спочатку треба було піднятися на Чернечу гору.  Ми одразу пішли до сходинок, кількість яких приблизно 300 й зупинилися на оглядовому майданчику. Яка ж там краса! Неймовірна! Захоплює дух від вражень навколо! Словами це не передати. Хіба що Шевченковими: “Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно…”

Позаду височіла могила  Кобзаря та памʼятник. Звисока поетові добре було видно рідну Україну. Далі – сучасний музей. Але ми вирішили піти до Світлиці. Не дивно, що туди стояла черга, тому треба було почекати. Згодом екскурсовод розповіла історію про перший народний музей славного земляка. Світлиця розділена на дві кімнати, в одній з яких жив доглядач за могилою, територією, садом. Друга кімната – це музей, в якому й портрет Тараса Шевченка, і рушники Лесі Українки, та багато інших експонатів.  Мене насправді дуже вразила ця розповідь. А навколо панувала чудова атмосфера, тиша, спокій, кожен листочок зберігав цей затишок, лиш шурхотів тихенько під ногами.

Дуже хотілося потрапити до музею, але, на жаль, почалася повітряна тривога, тому ми мали змогу подивитися тільки виставку скульптур і картини, присвячених Шевченкові.

Зворотній шляху ми долали не сходами, а по пеньках. Дуже насміялися, бо дорога була цікава, та не дуже зручна. Зате ноги тренувалися й м’язи тремтіли…

Вивчаючи творчість Шевченка, чула про це місце. А тепер ще й змогла побувати. Море вражень, натхнення, емоцій і захват!

Поділитися з друзями