Ми летіли, довго летіли на зламаних вигаданих крилах. Летіли вперед, розсікаючи лінію горизонту, але не знали, де знаходиться кінцева зупинка.

Я бачила перед собою сонце, яке на мить здалося яскравішим за твою посмішку. У цьому була певна сакральність: праворуч найрідніший силует, а попереду лише промені, які ховають щось за собою. За світлом – темрява? Але це мене не лякало. Ми летіли далі: 

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Я уявляла поле. Величезне, засіяне волошками поле. Це, напевно, наше друге небо. Ми невпинно біжимо вперед, навіть не здогадуючись, що там – у кінці. Бачу, як тобі перехоплює подих від квітів під ногами та чистого неба над головою, тому раптом благаю: «Спинися!» Але ти вдаєш, що не чуєш. Найрідніший силует віддаляється, але я не загублю його:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Але світ довкола буремний. Чисте небо вкривається темними хмарами. Символічні волошки перетворюються на чорні тюльпани. Ти все далі й далі. Не можу втратити найрідніший силует, але, здається, я це вже зробила. Стратила. Залишилася сама в епіцентрі чорної плями. Не знаю, що в той момент було сильнішим: мої сльози чи злива. 

Та раптом… «Contra spem spero!» – промовляє мені небо. Чи то, може, просто грім? Я не зрозуміла…

Поділитися з друзями