Тепла ковдра окутує вночі, погасли всі вогники. Утомлений за день, уже готовий заплющити очі й поринути в блаженний сон. Та він чомусь не приходить. Зате навідуються думи. І  саме пізньої ночі вони шалені, глибокі, відверті й чутливі. У всіх таке бувало, чи не так?

Більш за все в такий час у моє погасле віконечко стукає майбутнє. Та довкола темрява, я мушу напружити очі, щоб побачити хоча б силует. А може, в інших не так? Може, іншим воно являється світлим образом, що привітно махає? А до когось узагалі не приходить… Але я не інші, тому кожного разу концентруюся саме на своєму віконечку. 

І ось цей силует питає, чи тією дорогою я йду, чи працюю достатньо? Залякує, наче я уві сні, тільки в страшному. Та “хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти”. Так, краще я впаду чи боятимуся висоти, але все одно піду. “Сором – хилитися, долі коритися”. Сором бити ногами каміння лякаючись роздоріжжя.

Ці самі думи наче окрилюють мене, підносять ближче до того віконечка, роблячи образ виразнішим, а крила масивнішими. І ось так минає чи то десять хвилин, чи то години. А потім випадково прокидаюся – і все як завжди. Тільки спати хочу. Наче й жалію, що не змусила себе заплющити очі, сили втратила. Але потім відчуваєш їх. Тільки не в м’язах. Бо “не раз, хто забувається про завтра, той має вічність”.

Поділитися з друзями